Поцілунок

Зігрітим словом знявши сум,
Щоб випадковість пригортала,
Тобі надав я світоч дум.
За це ти… не поцілувала?!

Тоді, в майбутнє звів я дім,
Щоб ти знанням в віках сіяла
І вчення дарувала всім.
Ти знову… не поцілувала?!

Тоді я сонечко дістав,
Щоб зранку ти весну стрічала.
А я в зимі тепла чекав.
Ти ж навіть… не поцілувала?!

Я був на небі. Я літав,
Коли ти в світ життя проклала.
Тебе як рідну цілував!
Мене ж ти… не поцілувала?!

І, зрозумівши суть межі,
Забувши дні надій жагучі,
Я поцілунків міражі
Штовхнув у вир – з образи кручі!

За тобою

Ти йдеш вперед, тебе ледь бачу,
Ти майже зникла в суєті.
Десь загубила доля вдачу?!
Я залишаюсь в самоті.
Лети вперед моя голубко.
І не чекай від мене слів.
Та тільки серце стогне гулко,
Бо не вернути в серце спів.
Зникає день, і ніч, і слава.
Все що було, вкриває сум.
І почуттів встає заграва,
Щоб спопелити волю дум.
Пробач мене, не можу швидко
З тобою йти в прийдешній стрій.
Роки сплітають ноги гидко,
І відбирають радість мрій.
Тебе нема, та я не плачу,
Бо ти крокуєш в щастя дім.
Я розв’язав твою задачу,
Веду вперед, життям своїм.

Прости меня

Прости меня, за все прости!
Прости в пути и в сновиденьи.
Прости меня за боль души.
Прости в спасительном забвеньи.
Прости за то, что я просил,
Не вспомнив боли от разлуки.
Прости за то, что я простил,
Не позабыв ответа муки.
Прости за то, что глупо жил.
Прости за все, что я нарушил.
Прости, что душу загубил,
Что счастье зыбкое разрушил.
Прости за все… Прости в пути.
Прости в кошмарах сновиденья.
Меня прощеньем прокляни,
Как невозможностью спасенья.

Ти приснилась мені

Ти приснилась мені у квітчастім віночку.
Я тебе пригорнув в чарах літнього сну.
Ти, як мавка із лісу, скупавшись в ставочку,
Дала правду пізнать про любов неземну.
Я боюся рання, коли зникнеш безслідно.
Я боюся рання, коли сон відійде.
Я не хочу життям торувати безплідно.
І я вірю, що сон у твій світ приведе.
Я без тебе ніхто, ти моя чарівниця.
Я в реаліях днів сновидіння знайду.
Ти як світоч життя, в майбуття колісниця.
Через терни років я до тебе прийду.
Сон скінчився, та я прокидатись не хочу.
Чарівниця зі сну пестить пам’ять мою.
Відчуваю чолом ніжну руку жіночу.
Бачу сон наяву? Чи дружину свою!

Трасса

Порою лунною летит
По направлению к столице,
Свободу памятью томит
И боль приносит в колеснице
Шоссе бетонного стрела.
Как рок любви неповторимой.
Несется горная река
И размывает лик любимой.
Ты в дом вошел, чтоб навсегда
С собою больше не встречаться.
Все ей сказал, что ждет тебя
Другая. Лучше вам расстаться.
Удар судьбы как блеск меча,
Что враг занес. И стон раздался:
«А как же, милый, буду я?
Мне счастья сон в мечте остался?
Да наша дочь. Ведь я тебя
Люблю и предана навечно.
А ты удар из-за угла,
Как враг, наносишь бессердечно.
Подушку мокрую от слез
Да сердца стон в пустой постели
Оставишь мне ты. Боль берез
В огне печи. Ведь мы хотели,
Чтоб дочь счастливая росла!».
Но ты ушел. Ты не остался.
И что в словах твоя судьба –
Не знал, не думал, не боялся.
За счастьем призрачным спеша,
Ее ты просьбу не заметил
Под руку нежно взять тебя
В последний раз. Холодный ветер
В холодный вечер все тужил,
Когда на трассе вы стояли.
Ты нервно «Беломор» курил,
Ее глаза тоской рыдали.
Рождает трасса боль души.
Уносит к звездам в синей дали.
Ворует радость, что в любви
Все те, кто счастлив, испытали.
Своей жестокостью сильна.
Разлуки вечной сновиденьем.
И той лишь тень вдали видна,
Что мира славится спасеньем.
Не мог судьбу остановить,
К другой спеша и зло сгоняя,
В своих грехах ее винить
Ты начал, вежливость теряя.
И вдруг, увидев мужа роль,
Открыв его в себе сначала,
Узнав приговоренных боль,
Она беззвучно закричала.
И тихо, словно в небытье,
Как будто жизнь в себе убила,
Сказала: «ПОМОГУ ТЕБЕ»
Навстречу трассе шаг ступила…
В твоем сознании вдруг возник
Визг тормозов, И сердца крик!
И моментально возрожденный
Любви к жене жестокий миг…
Стоит над трассою печаль.
Стоит, ошибки проклиная.
И все уходит где-то вдаль
Обличье милой. Узнавая
Ее в дочурке, схоронил
В страданьях ночи боль потери.
Ведь дочь не знает, кто убил,
Навек закрыв за мамой двери.
 

Вовчиця

Доріжка місяця осяйно
Зіницю спогадом сліпить.
Все, що під світлом, незвичайно
Безмежжям погляд полонить.
Зима пройшла, весна минає,
Спливає зажиттєвий круг.
Вовчиці місяць серце крає.
Не повернувсь коханий друг!
Тому на серці неспокійно.
Тому в душі розкутий сум.
Тому зриває голос рвійно
У піднебесся розпач дум.
А в піднебессі місяць мліє.
Десь під сузір’ям мліє світ.
Коли ж прийде той, хто зігріє?
І оживить зів’ялий цвіт!
Коли сіренький нюхом сплине.
Коли він поряд пробіжить.
Коли щетинка бік задіне –
Враз серце в небо полетить!
Тоді секунда роком стане.
Тоді їй стане милим світ.
Тоді вона любов дістане.
І проживе щасливий вік.

Межа

В надхмар’ї вітер шелестить
І, підганяючи хмаринки,
До нас несе пухкі сніжинки,
Зими зафіксувавши мить.
Весняне сонце розжене
Зимові хмари без печалі.
Вони зійдуть в минулі далі.
А цвіт веселкою майне.
Коханню вийшовши навстріч,
Сузір’їв звід знайде нагоду
Весняну обмінять природу
На всеосяжну літню ніч.
Втім, красна осінь підійде,
Змінивши килими духмяні
На почуття достатку п’яні.
І спокій в душеньку ввійде.
Природа вічна в куражі.
Зима, й Весна, і Літо, й Осінь!
Та вже нова віщує просідь,
Що мій лічильник на межі.

Чужий

Я знов іду до переправи.
Тут промайнули щастя дні.
І плачуть хмари у журбі,
Щоб оросить життя заграви.

Горить минуле! Чорний дим
Встилає все, шляху не видно.
А за спинОю хтось огидно
Мене услід назвав чужим.

За те, що я співанки склав,
До світу знань добавив міру
Я став чужим. За цю зневіру
Я шлях в собі від Вас обрав.

Зі мною ти… І як завжди
У майбуття проводиш снами.
Щоб спрацювали ті програми,
Які в верхах складали ми.

Я йду вперед не перший раз…
Шукаю міст, шукаю кладку.
Всім залишаючи на згадку,
У щастя світ дороговказ.

Я міст знайду. І буде сад,
Із обіцянок, мрій і планів.
Та оцінивши рай кайданів,
По цім мосту вернусь назад.

Тарасе, Тарасе

…Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
(Т. Шевченко «І виріс я на чужині»)

Тарасе, Тарасе, як добре, Тарасе,
Що ти не воскреснув в країні новій.
І тут не побачив, Вкраїнський Ісусе,
Злодіїв, панів, владарів і повій.
Сторіччя пройшли, вже нема царевладства,
Нема кріпаків і прокльонів з полів.
Та поки далекий народ від багатства,
Хоч вільні тепер і нема москалів.
І ляхів нема, та лишилась жадоба,
Бажання засісти в державній казні.
Немає добра, бо забуто про Бога.
До нього любов – лиш слова показні.
Розбиті дороги, якими проходив.
Пече у сідниці ямковий ремонт.
І в краї своїм, куди пішки заходив,
Не в мріях твоїх, а в лайні горизонт.
Городи сільські бур’яном заростають.
В полях на всіх фермах – хімічний салют.
Дніпровськії плеса в зеленці спливають,
А в бідній Вкраїні заплаканий люд.
В кріпацтві, Тарасе, були всі безправні.
Кріпацтво, Тарасе, давно відійшло.
Над нами закону статті аморальні,
Щоб тим, хто накрався, із рук все зійшло.
А хтось не працює і заздрить сусіду.
Планує багатство його прихопить.
Він краще живе? Заслужив ціаніду!
Бо ворог не зовні – в хохляцтві сидить.
Освіту, Тарасе, ти гарну отримав.
Народу своєму на віру служив.
Тепер панські діти до Заходу линуть.
А в нас розбухає бездітства нарив.
Писав ти про горе, любив Україну.
Не знав, що те горе – дитинства сльоза.
Ще голод і війни чекали Вкраїну.
Не краще сьогодні – пітьма наповза.
У вільній Вкраїні нещастя щоднини.
Людей у Європі бідніших нема.
Ти в мирні часи проживав у родині.
Немає родини?! Війна відняла…

Межа терпіння

Терпи, мій брате, горе й сум
Всієї рідної Вкраїни.
Навколо нас одні руїни.
А де ж очікуваний бум?
Терпи Росії хижу лють
За нашу мрію і свободу.
Шляхи від роду і до роду
Всі до Європи нас ведуть.
Терпи всевладців ситих гріх,
Терпи нещасних і бездомних.
Терпи політиків нескромних,
Які живуть заради втіх.
Змести корупцію в борні
Привладні бонзи обіцяють.
Їх теж терпи. Вони не знають
Людей голодних плач вві сні.
Терпи податків судний лист,
Творців бездушшя непреклонність.
Забудь про владную законність,
Терпи судді убивчий хист.
Терпи каналів зичну муть,
Їм жертвуй душу і свободу!
Під криками «В ім’я народу!»
Олігархічні брехні ллють.
Терпи війни убивчий грім,
Тих, хто вчинив це беззаконня,
Дітей жахаючи спросоння
Вповзанням смерті в їхній дім.
Терпи гризню верховних псів,
Хто у безчесті був чесніший.
Один ллє воду, бреше інший,
Лушперить третій владних дів.
Лжепатріоти, лжеборці,
Вони не дбають про Вкраїну,
Їм потрясіння б без упину
Та владну Булаву в кінці.
За гречку совість відберуть
І обіцяють владу другу.
Їм треба гроші, власну дупу,
Вони тобою підіпруть.
А ти, ворожий супостате,
Що пекла зло несеш в собі,
Пора покаятись. Тобі
Недовго в царствії зростати.
Ти не чини, як злобний кат,
Що заслужив пекельну дяку.
Як не покаєшся від ляку,
Небесний Суд встановить лад.
Твій шлях грошима шелестить.
Та Суд Небесний, в Царстві Божім,
Хто не покаявся, не зможе
Навіть за бакси відпустить.
Прости, якщо ти робітник,
Солдат чи бізнесмен, учений.
Прости, народе незнищенний,
За безпощадний серця крик.
Ми українці, брате мій,
І любим рідну Україну.
Ми їх створили. До спочину
Цей гріх спокутуємо свій.
Опам’ятайся, ти ж не з тих,
Хто терпить владних клерків шкоду.
Примусь служити їх НАРОДУ
І ввійдеш в Царствіє Святих!