Школа

Летять узбіччям дні життя,
І вже зупинки грані видно.
Підготуватись треба гідно,
Свої згадавши почуття.
Юнацтва пору пригадати,
Бажань до звершення жагу.
Щоб, підкоривши знань вагу,
В майбутнє успіхом зростати.
І, відірвавшись від землі,
Себе знайти в безхмарнім небі.
І час скорити при потребі!
Зійти на зоряні щаблі!
Ми ними радість мрій несли.
Таку міцну, як стіни школи,
Де вчителів знання збороли
І в майбуття за ними йшли.
Нас вів Андрійович м’який.
Пантелеймонович у русі,
Дві Ліди, всім найкращі друзі,
Юрко Сазонович гучний.
А ми в 10-Б ходили.
І щебетали, і цвіли,
Бо безтурботними були.
Серед ночей уроки вчили.
Ми не платили за знання.
У комунізм приймали віру.
І мали щирую довіру
До міліцейського звання.
І на високій мрійній ноті,
Як вийшли сонце зустрічати,
Нам всім хотілось привітати
Щасливі дні в життя польоті.
Ми всі змінились відтоді.
Хоч навкруги нас бачать в віці
Й не вистача здоров’я міці,
В душі такії ж молоді.

Ще поклик є до змін в собі.
Хто пам’ятає давні мрії,
Той віднайде нові надії
І не розгубить фарт в житті.
Пройшли роки. По трасі в Київ
Я проїжджаю крізь село.
В душі спливає – що було
Та відбуло, як птах у вирій.
Роки гріхами тяготять
І не дають злетіти в небо.
І Божих знань святу потребу
Нема часу задовольнять.
У школі, де добром зрослись,
Де почуття прозріли юні,
Підносить двір картини глумні.
Не зустрічає, як колись.
Нема ні вікон, ні дверей.
Нема в дворі ні гри, ні сміху.
І лиш бомжам на п’яну втіху
Еленський храм – як гріх людей.
Скінчився мир, забулись мрії.
Все, що було, як дим зійшло.
І хоч життя в труді пройшло,
Ми, як і школа – в безнадії.

Те, що збулося, нищить світ.
А нездійсненне – барва ночі.
І бачать пил життєвий очі,
В яких – незмитий слізний слід.
Втікаєм в пляшку від буття.
Своє життя у праці сушим.
Про школу – на руїнах тужим.
Крадемо щастя з майбуття.
Навколо нас – бездушшя срам.
Щоб підкупить безродну раду,
Святять пани прожорства зраду,
Ще й б’ють поклони ворогам.
Еленська школа як взірець
Того, що робиться в країні.
Дай Бог нещасній Україні
Не повторить її кінець.
Це, мабуть, сон про майбуття?
Мені шістнадцять? Хочу в школу!
Я не прокинуся ніколи!
Бо це не сон! Бо це життя!

Межа

В надхмар’ї вітер шелестить
І, підганяючи хмаринки,
До нас несе пухкі сніжинки,
Зими зафіксувавши мить.
Весняне сонце розжене
Зимові хмари без печалі.
Вони зійдуть в минулі далі.
А цвіт веселкою майне.
Коханню вийшовши навстріч,
Сузір’їв звід знайде нагоду
Весняну обмінять природу
На всеосяжну літню ніч.
Втім, красна осінь підійде,
Змінивши килими духмяні
На почуття достатку п’яні.
І спокій в душеньку ввійде.
Природа вічна в куражі.
Зима, й Весна, і Літо, й Осінь!
Та вже нова віщує просідь,
Що мій лічильник на межі.

Коронарний синдром

Я сам в собі, я сам з собою.
У серці цілий світ болить!
Безмежжя край переді мною,
А в тім краю життя мовчить.
І не прийде той, хто не прийде,
Не забере печаль від Вас.
Те, що задумано, не вийде.
Чого боюсь – те вийде враз.

Втрата

Ти не почула крик душі.
Ти не розкрила сутність долі.
Ти не ввійшла в жадані дні.
Ти не знайшла для мене ролі.
Ти підеш у незнану даль,
Ти пам’ять радістю омиєш.
Ти в майбутті мене, на жаль,
Не знайдеш, втрати біль розкриєш.
Не вернеш, що не забереш,
І не відкриєш, що закрито.
Мене ти більш не пригорнеш.
І не забудеш, що прожито.
Ти не озвешся з майбуття.
Ти не породиш спільні дії.
Увійдеш у нове життя,
Мене покличеш в безнадії.

Я не прийду, бо не зійду.
І не внесу в життя розраду.
Я не в собі, в тобі тужу.
Бо не пробачив власну зраду.
Я над тобою день зведу.
Я за тобою ніч розкрию.
Перед тобою ниць впаду.
І зло своє добром прикрию.
Я сам жалкую… Не забудь
Всіх ран моїх весняну повінь.
Я не знайшов до тебе путь?!
Пробач мене за втрати сповідь!

“Бездомна Собака”

«Пішов геть, собака», – двірник-неборака,
Двірник-неборака від баку жене.
Нема де подітись, нема де пригрітись,
Нема де зарити відношення зле.

«Бездомна собака» тремтить біля бака.
Тремтить біля бака, не зводить очей,
З стежинки від дому. Спасіння з полону
Чекає щодня, від поспішних людей.

Ось пані проходить, парфумами зводить.
Готова ногою турнути у вир.
Ось діти з батьками, розводять руками,
Не візьмуть з собою у люблячий мир.

Ще й дощ накрапає, ніхто не сховає,
Ніхто не закриє від хмарності сліз.
Ніхто не жаліє, ніхто не зігріє,
Ніхто не прикриє від бризок з коліс.

Нога десь пробита, та їжа з корита,
Та ніч переспати в підвальнім теплі.
Щоб сни повернули, в далеке минуле,
Де він…Гліб Петрович?! Завлаб з НДІ.