Роздоріжжя

На роздоріжжі долі кіт?!
Двокольоровий, чорно-білий.
Один з шляхів осилить смілий,
Другий легкий, як дару плід.
Де чорна смужка – шлях важкий.
Трудом зрання до ночі славний.
У смужці білій – поступ плавний,
Безперепонний шлях – легкий.
В’язка дорога, як смола,
Прямує вверх, вогнем гартує.
По ній пройти – зусиль вартує,
Ще й вигорає час дотла.
Шерстинка біла – красить світ!
Це шлях з гори, де все буяє.
Там сонце радісно сіяє
І не потрібен праці плід.
Хтось по дорозі нелегкій,
В надхмарну вись трудом заходить.
А хто просте життя розводить,
Той у низах знайде застій.
Бо в праці – важчий шлях сидить.
А лінь – нас мрійністю збиває,
В низи щоразу заганяє,
Щоб не змогли себе створить.
На роздоріжжі долі кіт.
За ним шляхи – важкий та легший.
Важкий веде на рівень перший.
На легшому – смеркання слід.
У праці рабській – шлях сумний.
У ліні – шлях легкий і світлий.
Та майбуття міраж завітний
На цім шляху – обман людський.

Поцілунок

Зігрітим словом знявши сум,
Щоб випадковість пригортала,
Тобі надав я світоч дум.
За це ти… не поцілувала?!

Тоді, в майбутнє звів я дім,
Щоб ти знанням в віках сіяла
І вчення дарувала всім.
Ти знову… не поцілувала?!

Тоді я сонечко дістав,
Щоб зранку ти весну стрічала.
А я в зимі тепла чекав.
Ти ж навіть… не поцілувала?!

Я був на небі. Я літав,
Коли ти в світ життя проклала.
Тебе як рідну цілував!
Мене ж ти… не поцілувала?!

І, зрозумівши суть межі,
Забувши дні надій жагучі,
Я поцілунків міражі
Штовхнув у вир – з образи кручі!

За тобою

Ти йдеш вперед, тебе ледь бачу,
Ти майже зникла в суєті.
Десь загубила доля вдачу?!
Я залишаюсь в самоті.
Лети вперед моя голубко.
І не чекай від мене слів.
Та тільки серце стогне гулко,
Бо не вернути в серце спів.
Зникає день, і ніч, і слава.
Все що було, вкриває сум.
І почуттів встає заграва,
Щоб спопелити волю дум.
Пробач мене, не можу швидко
З тобою йти в прийдешній стрій.
Роки сплітають ноги гидко,
І відбирають радість мрій.
Тебе нема, та я не плачу,
Бо ти крокуєш в щастя дім.
Я розв’язав твою задачу,
Веду вперед, життям своїм.

Прости меня

Прости меня, за все прости!
Прости в пути и в сновиденьи.
Прости меня за боль души.
Прости в спасительном забвеньи.
Прости за то, что я просил,
Не вспомнив боли от разлуки.
Прости за то, что я простил,
Не позабыв ответа муки.
Прости за то, что глупо жил.
Прости за все, что я нарушил.
Прости, что душу загубил,
Что счастье зыбкое разрушил.
Прости за все… Прости в пути.
Прости в кошмарах сновиденья.
Меня прощеньем прокляни,
Как невозможностью спасенья.

Ти приснилась мені

Ти приснилась мені у квітчастім віночку.
Я тебе пригорнув в чарах літнього сну.
Ти, як мавка із лісу, скупавшись в ставочку,
Дала правду пізнать про любов неземну.
Я боюся рання, коли зникнеш безслідно.
Я боюся рання, коли сон відійде.
Я не хочу життям торувати безплідно.
І я вірю, що сон у твій світ приведе.
Я без тебе ніхто, ти моя чарівниця.
Я в реаліях днів сновидіння знайду.
Ти як світоч життя, в майбуття колісниця.
Через терни років я до тебе прийду.
Сон скінчився, та я прокидатись не хочу.
Чарівниця зі сну пестить пам’ять мою.
Відчуваю чолом ніжну руку жіночу.
Бачу сон наяву? Чи дружину свою!

Трасса

Порою лунною летит
По направлению к столице,
Свободу памятью томит
И боль приносит в колеснице
Шоссе бетонного стрела.
Как рок любви неповторимой.
Несется горная река
И размывает лик любимой.
Ты в дом вошел, чтоб навсегда
С собою больше не встречаться.
Все ей сказал, что ждет тебя
Другая. Лучше вам расстаться.
Удар судьбы как блеск меча,
Что враг занес. И стон раздался:
«А как же, милый, буду я?
Мне счастья сон в мечте остался?
Да наша дочь. Ведь я тебя
Люблю и предана навечно.
А ты удар из-за угла,
Как враг, наносишь бессердечно.
Подушку мокрую от слез
Да сердца стон в пустой постели
Оставишь мне ты. Боль берез
В огне печи. Ведь мы хотели,
Чтоб дочь счастливая росла!».
Но ты ушел. Ты не остался.
И что в словах твоя судьба –
Не знал, не думал, не боялся.
За счастьем призрачным спеша,
Ее ты просьбу не заметил
Под руку нежно взять тебя
В последний раз. Холодный ветер
В холодный вечер все тужил,
Когда на трассе вы стояли.
Ты нервно «Беломор» курил,
Ее глаза тоской рыдали.
Рождает трасса боль души.
Уносит к звездам в синей дали.
Ворует радость, что в любви
Все те, кто счастлив, испытали.
Своей жестокостью сильна.
Разлуки вечной сновиденьем.
И той лишь тень вдали видна,
Что мира славится спасеньем.
Не мог судьбу остановить,
К другой спеша и зло сгоняя,
В своих грехах ее винить
Ты начал, вежливость теряя.
И вдруг, увидев мужа роль,
Открыв его в себе сначала,
Узнав приговоренных боль,
Она беззвучно закричала.
И тихо, словно в небытье,
Как будто жизнь в себе убила,
Сказала: «ПОМОГУ ТЕБЕ»
Навстречу трассе шаг ступила…
В твоем сознании вдруг возник
Визг тормозов, И сердца крик!
И моментально возрожденный
Любви к жене жестокий миг…
Стоит над трассою печаль.
Стоит, ошибки проклиная.
И все уходит где-то вдаль
Обличье милой. Узнавая
Ее в дочурке, схоронил
В страданьях ночи боль потери.
Ведь дочь не знает, кто убил,
Навек закрыв за мамой двери.
 

Вовчиця

Доріжка місяця осяйно
Зіницю спогадом сліпить.
Все, що під світлом, незвичайно
Безмежжям погляд полонить.
Зима пройшла, весна минає,
Спливає зажиттєвий круг.
Вовчиці місяць серце крає.
Не повернувсь коханий друг!
Тому на серці неспокійно.
Тому в душі розкутий сум.
Тому зриває голос рвійно
У піднебесся розпач дум.
А в піднебессі місяць мліє.
Десь під сузір’ям мліє світ.
Коли ж прийде той, хто зігріє?
І оживить зів’ялий цвіт!
Коли сіренький нюхом сплине.
Коли він поряд пробіжить.
Коли щетинка бік задіне –
Враз серце в небо полетить!
Тоді секунда роком стане.
Тоді їй стане милим світ.
Тоді вона любов дістане.
І проживе щасливий вік.

Межа

В надхмар’ї вітер шелестить
І, підганяючи хмаринки,
До нас несе пухкі сніжинки,
Зими зафіксувавши мить.
Весняне сонце розжене
Зимові хмари без печалі.
Вони зійдуть в минулі далі.
А цвіт веселкою майне.
Коханню вийшовши навстріч,
Сузір’їв звід знайде нагоду
Весняну обмінять природу
На всеосяжну літню ніч.
Втім, красна осінь підійде,
Змінивши килими духмяні
На почуття достатку п’яні.
І спокій в душеньку ввійде.
Природа вічна в куражі.
Зима, й Весна, і Літо, й Осінь!
Та вже нова віщує просідь,
Що мій лічильник на межі.

Монографії та науково – популярна книга, присвячені Теорії Несилової Взаємодії

Монографія “Несиловое взаимодействие”. 2005р.

Рекомендована науковцям в природничих науках, кібернетиці та інформатиці.

 

Монографія “Введение в информатику природы” видана в 2010 році.

Рекомендована вченим, які займаються дослідженням філософських, природничонаукових чи технічних аспектів існування систем інформації в Природі, а также для спеціалістів – розробників систем штучного інтелекту.

 

 

Iurii Teslia “Non- forceful nature”, 2014

 

Науково – популярне видання “Диалоги с Теслей. Теория несилового мира”, 2015р.

В книзі в доступній художній формі викладено ідеї, гіпотези, формальні викладки, висновки та перспективи використання й розвитку теорії несилової взаємодії.

Чужий

Я знов іду до переправи.
Тут промайнули щастя дні.
І плачуть хмари у журбі,
Щоб оросить життя заграви.

Горить минуле! Чорний дим
Встилає все, шляху не видно.
А за спинОю хтось огидно
Мене услід назвав чужим.

За те, що я співанки склав,
До світу знань добавив міру
Я став чужим. За цю зневіру
Я шлях в собі від Вас обрав.

Зі мною ти… І як завжди
У майбуття проводиш снами.
Щоб спрацювали ті програми,
Які в верхах складали ми.

Я йду вперед не перший раз…
Шукаю міст, шукаю кладку.
Всім залишаючи на згадку,
У щастя світ дороговказ.

Я міст знайду. І буде сад,
Із обіцянок, мрій і планів.
Та оцінивши рай кайданів,
По цім мосту вернусь назад.