Не розпинай себе в журбі.
Не возноси невіру в бога.
Ти зрозумій, життя дорога
Ним подарована тобі.
Ти йдеш по ній, свідомо, сам.
Ти в думах азимут міняєш.
Та тільки ти того не знаєш,
Що шлях веде у Божий храм.
Втома
Прощай, прощай, у північ світ поринув.
А ти на руки голову схилив.
І в забутті до дум своїх полинув
Де вічність барв оспіваних гаїв.
Лети у снах, в майбутнє без спочину.
Ти проживеш мірило власних днів.
І вознесеш в святі свою дружину,
До чар якої серцем прикипів
Іди в життя за нею без упину.
Знайди себе, та лиш не втрать її.
Бо не зустрінеш більш таку богиню,
Яка добром простить гріхи твої!
Твоя мама
Твоя мама стояла у черзі, як билинка над ставом стояла.
Твоя мама за день не присіла, твоя мама життя споминала.
Як зрання до вечірнього часу в праці світле майбутнє творила.
І як вийшло, що цим будівництвом ненажерних панів породила.
Кожен спогад про молодість світлу, мамі душу теплом зігріває.
Кожен спогад як з іншого світу, мамин голод з думок вириває.
Бо поки що нічого не їла, так спішила до черги пристати.
Та і їжі не так вже й багато, бо вся пенсія йде на квартплату.
Твоя мама на пошті стояла, щоб копієчку сину відправить.
В ощадбанку стояла й стояла, щоб із пенсії справи поправить.
В поліклініці мама стояла, щоб рецепт безкоштовний дістати.
До району стежки відтоптала, щоб чергову субсидію взяти.
Твоя мама у чергах стояла, і синочка не раз споминала,
Що воює в окопах донецьких, щоб зла воля його оминала.
Твоя мама заплакана в чергах, не зчерствила душа від нелюдства.
Твоя мама з любов’ю до Бога, не кляне цю безмежність безумства.
Твоя мама – сестра милосердя, і думками і помислом світла.
Твоя мама як зіронька рання, із появою сонечка зблідла.
Твоя мама стояла у черзі, за життям як в Небесному храмі.
Та життя закінчились до неї, не дісталось життя твоїй мамі.
Вибір
Себе я шукав, я себе не знайшов.
Тому заблукав і до тебе прийшов.
І те, що було в нас з тобою в ці дні,
У думах моїх, як в чарівному сні.
Не хочу тікати від себе в любов.
Тебе не хотів, та себе не зборов.
А де ж мої плани про вищість знання?
А де всіма знані наук надбання?
Тепер мої мрії зійшлися в тобі.
Верховність науки скінчилась в мені.
А ти залишилась… Фатальна любов
Мене освіжила, як дощ, що пройшов.
Чуттєвості вибір чи вибір буття?
Наука чи щастя? Любов чи життя?
А істини вибір у серці знайдеш.
В роботі кохаєш, в коханні живеш.
Школа
Летять узбіччям дні життя,
І вже зупинки грані видно.
Підготуватись треба гідно,
Свої згадавши почуття.
Юнацтва пору пригадати,
Бажань до звершення жагу.
Щоб, підкоривши знань вагу,
В майбутнє успіхом зростати.
І, відірвавшись від землі,
Себе знайти в безхмарнім небі.
І час скорити при потребі!
Зійти на зоряні щаблі!
Ми ними радість мрій несли.
Таку міцну, як стіни школи,
Де вчителів знання збороли
І в майбуття за ними йшли.
Нас вів Андрійович м’який.
Пантелеймонович у русі,
Дві Ліди, всім найкращі друзі,
Юрко Сазонович гучний.
А ми в 10-Б ходили.
І щебетали, і цвіли,
Бо безтурботними були.
Серед ночей уроки вчили.
Ми не платили за знання.
У комунізм приймали віру.
І мали щирую довіру
До міліцейського звання.
І на високій мрійній ноті,
Як вийшли сонце зустрічати,
Нам всім хотілось привітати
Щасливі дні в життя польоті.
Ми всі змінились відтоді.
Хоч навкруги нас бачать в віці
Й не вистача здоров’я міці,
В душі такії ж молоді.
Ще поклик є до змін в собі.
Хто пам’ятає давні мрії,
Той віднайде нові надії
І не розгубить фарт в житті.
Пройшли роки. По трасі в Київ
Я проїжджаю крізь село.
В душі спливає – що було
Та відбуло, як птах у вирій.
Роки гріхами тяготять
І не дають злетіти в небо.
І Божих знань святу потребу
Нема часу задовольнять.
У школі, де добром зрослись,
Де почуття прозріли юні,
Підносить двір картини глумні.
Не зустрічає, як колись.
Нема ні вікон, ні дверей.
Нема в дворі ні гри, ні сміху.
І лиш бомжам на п’яну втіху
Еленський храм – як гріх людей.
Скінчився мир, забулись мрії.
Все, що було, як дим зійшло.
І хоч життя в труді пройшло,
Ми, як і школа – в безнадії.
Те, що збулося, нищить світ.
А нездійсненне – барва ночі.
І бачать пил життєвий очі,
В яких – незмитий слізний слід.
Втікаєм в пляшку від буття.
Своє життя у праці сушим.
Про школу – на руїнах тужим.
Крадемо щастя з майбуття.
Навколо нас – бездушшя срам.
Щоб підкупить безродну раду,
Святять пани прожорства зраду,
Ще й б’ють поклони ворогам.
Еленська школа як взірець
Того, що робиться в країні.
Дай Бог нещасній Україні
Не повторить її кінець.
Це, мабуть, сон про майбуття?
Мені шістнадцять? Хочу в школу!
Я не прокинуся ніколи!
Бо це не сон! Бо це життя!
Роздоріжжя
На роздоріжжі долі кіт?!
Двокольоровий, чорно-білий.
Один з шляхів осилить смілий,
Другий легкий, як дару плід.
Де чорна смужка – шлях важкий.
Трудом зрання до ночі славний.
У смужці білій – поступ плавний,
Безперепонний шлях – легкий.
В’язка дорога, як смола,
Прямує вверх, вогнем гартує.
По ній пройти – зусиль вартує,
Ще й вигорає час дотла.
Шерстинка біла – красить світ!
Це шлях з гори, де все буяє.
Там сонце радісно сіяє
І не потрібен праці плід.
Хтось по дорозі нелегкій,
В надхмарну вись трудом заходить.
А хто просте життя розводить,
Той у низах знайде застій.
Бо в праці – важчий шлях сидить.
А лінь – нас мрійністю збиває,
В низи щоразу заганяє,
Щоб не змогли себе створить.
На роздоріжжі долі кіт.
За ним шляхи – важкий та легший.
Важкий веде на рівень перший.
На легшому – смеркання слід.
У праці рабській – шлях сумний.
У ліні – шлях легкий і світлий.
Та майбуття міраж завітний
На цім шляху – обман людський.
Поцілунок
Зігрітим словом знявши сум,
Щоб випадковість пригортала,
Тобі надав я світоч дум.
За це ти… не поцілувала?!
Тоді, в майбутнє звів я дім,
Щоб ти знанням в віках сіяла
І вчення дарувала всім.
Ти знову… не поцілувала?!
Тоді я сонечко дістав,
Щоб зранку ти весну стрічала.
А я в зимі тепла чекав.
Ти ж навіть… не поцілувала?!
Я був на небі. Я літав,
Коли ти в світ життя проклала.
Тебе як рідну цілував!
Мене ж ти… не поцілувала?!
І, зрозумівши суть межі,
Забувши дні надій жагучі,
Я поцілунків міражі
Штовхнув у вир – з образи кручі!
За тобою
Ти йдеш вперед, тебе ледь бачу,
Ти майже зникла в суєті.
Десь загубила доля вдачу?!
Я залишаюсь в самоті.
Лети вперед моя голубко.
І не чекай від мене слів.
Та тільки серце стогне гулко,
Бо не вернути в серце спів.
Зникає день, і ніч, і слава.
Все що було, вкриває сум.
І почуттів встає заграва,
Щоб спопелити волю дум.
Пробач мене, не можу швидко
З тобою йти в прийдешній стрій.
Роки сплітають ноги гидко,
І відбирають радість мрій.
Тебе нема, та я не плачу,
Бо ти крокуєш в щастя дім.
Я розв’язав твою задачу,
Веду вперед, життям своїм.
Прости меня
Прости меня, за все прости!
Прости в пути и в сновиденьи.
Прости меня за боль души.
Прости в спасительном забвеньи.
Прости за то, что я просил,
Не вспомнив боли от разлуки.
Прости за то, что я простил,
Не позабыв ответа муки.
Прости за то, что глупо жил.
Прости за все, что я нарушил.
Прости, что душу загубил,
Что счастье зыбкое разрушил.
Прости за все… Прости в пути.
Прости в кошмарах сновиденья.
Меня прощеньем прокляни,
Как невозможностью спасенья.
Ти приснилась мені
Ти приснилась мені у квітчастім віночку.
Я тебе пригорнув в чарах літнього сну.
Ти, як мавка із лісу, скупавшись в ставочку,
Дала правду пізнать про любов неземну.
Я боюся рання, коли зникнеш безслідно.
Я боюся рання, коли сон відійде.
Я не хочу життям торувати безплідно.
І я вірю, що сон у твій світ приведе.
Я без тебе ніхто, ти моя чарівниця.
Я в реаліях днів сновидіння знайду.
Ти як світоч життя, в майбуття колісниця.
Через терни років я до тебе прийду.
Сон скінчився, та я прокидатись не хочу.
Чарівниця зі сну пестить пам’ять мою.
Відчуваю чолом ніжну руку жіночу.
Бачу сон наяву? Чи дружину свою!