Передмова
Вже кілька років він її чекав.
За браму у журбі виходив.
І все дивився ген
за виднокрай…
І тут побачив,
На святій дорозі,
Її, струнку і молоду.
Вона прийшла… поклавши мукам край!
Спогади
Її зустрів він на краю Землі. Поцілувались, і згадали дні життя минулі.
Вони не бачились десятки довгих років?! Що просвистіли біля скронь, як кулі.
Яка ж красива ти, така як і була! Він пригорнув її, в минулий час прокинувши місточок.
Я так чекав тебе! Я пестив пам’ять днем, коли почую знов, твій милий голосочок.
Ти пам’ятаєш час? Ми працювали вдвох. Раділи і жили, поки біди не сталось.
До тебе почуття, тримав я у собі. Але у згубний час, все різко обірвалось.
В той день у кабінет, злим роком увійшов, щоб те, що мав в душі, розкрити без зупину.
Та бачу, ти спішиш, нічого не сказав. Не взяв на себе я, за спізнення провину.
І ти пішла одна. І я лишивсь один. Ти до маршрутки крок, поспішно спрямувала.
Лиш тінь твоя зійшла, як вийшов він услід. А ти його тайком, в маршрутці привітала.
Він за тобою сів, міцний як скельний дуб. А я стояв як пень, підрубаний, корявий.
Наступний день прийшов… З маршрутки вийшла ти. А за тобою він, як піхотинець бравий.
Враз день змінила ніч?! Подумав я про те, що це не я а він, оспівує кохання.
І що це не спроста, удвох ви десь були. А я достойний був, лише твого прощання.
Ти підійшла: «Привіт, сказати щось хотів? Тому й чекаєш тут, на мене, від учора?».
Злякався я тоді, що ти промовиш «Ні», бо порівняно з ним, я справжняя потвора.
Нічого не сказав?! Ходити перестав, до тебе в кабінет, з тобою розмовляти.
А потім взагалі, роботу поміняв, бо не хотів щодня, тебе з ним зустрічати.
Та все своє життя, я згадував тебе, я згадував тепло…душі у кожнім слові.
Я згадував прихід, щоранку в кабінет. І чари привітань, і блиск очей в любові.
І що б там не було, чого б не досягнув, продовжував тебе, усе життя кохати.
А як же потім ти? Чи одружилась з ним? Чи ви жили в ладу? Чи діточок багато?
Вона дивилась в даль і плакала в собі?! Бо не могла ніяк, слова його збагнути.
Ну як ти міг скажи, придумати таке? Ну як ти міг для нас, майбутнє відвернути?
Про кого ти згадав? Не пригадати вже. Неначе був такий? Та з ним лише віталась.
Щодня летіла я, до тебе, милий мій. І лиш з тобою я, навіконьки б зосталась!
І не було із ним, нічого взагалі. А що спішила я, то збіги випадкові.
Від тебе милий мій, чекала почуттів, чекала смілих дій, чекала слів любові!
Ти ж пам’ятаєш час, коли в роботі ми, творили і жили – це щастя дні з тобою.
І серця палкий стук, і блиск твоїх очей, і ніжність доторкань, вважала я судьбою.
Заплакала вона! Заплакав з жаху він!!! Як міг зробити я, помилку непоправну?
Як пізно я прозрів… Не виправити суть?! І не змінити час, що долю дав бездарну».
Післямова
Це на краю Землі,
Зустрілись душі їх!
І більше ні за що,
Прощатись не хотіли.
Наговорились вдвох.
Простили помилки.
Й за браму в вічний Рай
Обнявшись полетіли!
2018