Гарно жити в мирі! Я відчував це останні роки. Мені пощастило. На запрошення найбільшої металургійної корпорації світу – China Baowu Steel Group з 2022 року я працював технічним директором центру великих даних. Проживав у Шанхаї. Працював, спостерігав, вивчав: людей, історію Китаю, філософію конфуціанства. А потім написав книгу «Китай. За обрієм Україна». Порівняв. Ні, не зовсім так. Не порівняв, а показав, як може і повинне розвиватися мирне працьовите суспільство.
Їхав до Китаю з запитанням. Ми знаємо, що капіталізм і демократія кращі, ніж соціалізм, панування компартії. Сам можу порівняти. Добре пам’ятаю СРСР. То чому ж Китай так потужно розвивається?
Здається відповідь знайшов. Можливо це тому, що фундаментом розвитку і благополуччя країни не є політична формація (комуністична, демократична) чи економіка. Ці категорії – похідні. А на першому місці знаходиться суспільство. Що в головах людей, наскільки суспільство націлене на мир, працю, добро, позитивні взаємодії, таким є результат і в економіці, і в політиці. І це створює потенціал розвитку країни.
Яким я побачив китайське суспільство? Його формують люди, налаштовані на добре ставлення до своєї країни, до сім’ї, до керівництва і колег, до незнайомих людей на вулицях і в транспорті. І особливо – до нас, українців. Усміхаються. Вітаються. Гуляють з дітьми. Найчастіше – бабусі. Танцюють на вулицях. Багато говорять і не тільки зі своїми знайомими. Допомагають один одному. Дуже працьовиті. Дисципліновані. Не бачив ні суперечок з керівництвом, ні заздрощів.
У них у головах – як заробити більше, де витратити те, що заробив, де провести вихідні з сім’єю, і взагалі як там справи у дітей, куди поїхати на свята, що смачненьке подарувати. І звичайно думки про роботу. Мабуть не у всіх. Десь є злочинці, заздрісники, корупціонери, тощо. Але… На першій зустрічі директор HR-департаменту Су сказав, що в Шанхаї безпечно 24 години на добу. Я згадав Вашингтон, де я навчався і нас попереджали – «Як стемніє, по вулицях не шастайте». За два роки життя в Шанхаї лише два рази бачили на вулиці п‘яних чоловіків, точніше напідпитку, яких товариші вели додому. Два рази за два роки?! А скільки ми бачили в Вашингтоні безхатченків, п’яних чи наркоманів?! А в Україні… Питання не в тому, є злочинці, чи ні, є корупціонери чи ні, є хулігани, чи ні. Вони є. Але яка їх частка? І що з ними роблять? У Китаї корупціонерів страчують і показують це всім. А в Україні?
Ви думаєте я збираюся вихваляти Комуністичну партію Китаю? А дзуськи. Ще раз. Нічого партійного я там не побачив. Я вихваляю добрий китайський народ. Вихований на ідеях конфуціанства, шанування предків, дружби, сім’ї, добра. Основна ідея моєї книги: не політика, не економіка визначають розвиток країни. Його визначає те, що в головах у людей. Яке суспільство. А вже потім – політика, економіка.
Під час презентації своєї книги я пообіцяв, що наступною буде книга «Україна. За обрієм Китай». Виступаючи на презентації, заступник голови Черкаської ОВА Олександр Шамрай зазначив, що це прекрасна ідея — написати про те, який у нас великий народ, яка історія, які досягнення. Він правий. Це так. І це потрібно робити. Але я цього робити не буду. Не тому, що не хочу показувати Україну чи прагну вихваляти Китай. Моя мета — інша. Я не хочу просто показати Китай. Я хочу відштовхнутися від того, що було в Китаї, і подивитися за обрій. Побачити Україну. Не сьогоднішню. Точно не сьогоднішню. А Україну майбутнього.
Почнемо…
Ми всі хочемо бути щасливими. Щастя завжди супроводжується позитивним світовідчуттям. Ми щасливі, ми радіємо, готові обійняти весь світ. Позитивне світовідчуття! Горе, біль, нещастя. Супроводжується негативним світовідчуттям. Дайте дитині цукерочку. І в неї буде позитивне світовідчуття. Заберіть – негативне. Кожен, хто впливає на нас, або дає «цукерочку», або її відбирає. І мабуть у щасливому суспільстві багато «цукерочок». Які люди роздають один одному. І створюють відчуття позитиву, відчуття радості.
У Китаї багато «цукерочок». Я там жив. Це було щастя. «Цукерочки» на роботі, від взаємодії з колегами (до речі у прямому розумінні також, практично щодня всі приносили щось смачненьке і пригощали одне одного), «цукерочки» в адміністративних органах (у поліції, готелях, поліклініках, банках) все вирішувалося, «цукерочки» на вулицях (від споглядання за усмішками зустрічних, за танцями, за природою Шанхаю), «цукерочки, цукерочки, цукерочки…».
Чому? Одна з причин – конфуціанство. Яке за 2500 років вжилося в китайське суспільство. У голови людей. Якщо одним словом, то конфуціанство – це філософія добра. Саме це я побачив у сьогоднішньому Китаї.
В Україні не було Конфуція. Але було і є християнство. Теж пропагує добро. Але… Пам’ятаєте 90-ті роки минулого століття. Братки в церквах з масивними золотими хрестами. Чомусь не запанувало тоді добро в серцях українців. І чи буде всеосяжним добро коли-небудь в Україні? Строфи з мого вірша «Доповідна Богу»:
…Добро є в душах у людей.
Любов, надія, радість злуки,
І в праці мозолисті руки
До істини ведуть дітей.
…
Вони до щастя мирний шлях,
Шлях правди й совісті шукають.
У тьмі знаходять! Не звертають!
Вперед ідуть, зборовши страх.
Йдуть душ освітлених творці.
Йдуть інженери і учені.
Йдуть волонтери, Богом вчені.
Робітники і вчителі.
Вони спокус не знають бід.
Вони добром добро вітають.
Вони прощенням зло вбивають.
Вони продовжать людства рід.
Щоб побачити таку Україну «за горизонтом» потрібно згадати, якою вона була до війни. Теж були «цукерочки». Інколи їх давали. Бо завжди були працьовиті і добрі люди. Які не тільки добросовісно і професійно виконували свої обов’язки в торговельних точках, банках, освітніх закладах, тощо, але й проявляли свою позитивну налаштованість. Особливо в приватних організаціях. Де «виховують» бути добрими. Волонтери, працівниці соціальних служб, допомагали, як могли, тим, хто потребував їх допомоги.
Такі люди, що дарують «цукерочки» завжди були, є і будуть. Але були й інші. Була постійна напруга і наруга на виборах. Над демократією. Над людьми. Бідність. Корупція. Зростання цін. Брехні політиків. Політичні і не політичні вбивства. Заполітизоване суспільство. Відбирання «цукерочок» у тих, хто має іншу точки зору. Перевага «своїх» перед «професіоналами» в державному управлінні. Звідси – неефективність реформ, провал в економіці, яка з 1991 року не прогресувала, а деградувала. І тут випливає одна ілюзія. Винні політики. А звідки взялися політики? Це представники нашого суспільства. У них в головах те, що і у інших представників суспільства. Просто вони потрапили до влади. Інші умови. Можна насолоджуватися владою, безкарно красти, обманювати, захоплюватися собою і принижувати інших. Не давати «цукерочки», а відбирати. В тому числі за допомогою «вигідних» для себе законів.
Кілька строф з мого вірша «Тарасе, Тарасе…»
Тарасе, Тарасе, як добре, Тарасе,
Що ти не воскреснув в країні новій.
І тут не побачив, Вкраїнський Ісусе,
Злодіїв, панів, владарів і повій…
… В кріпацтві, Тарасе, були всі безправні.
Кріпацтво, Тарасе, давно відійшло.
Над нами закону статті аморальні,
Щоб тим, хто накрався, із рук все зійшло.
А хтось не працює і заздрить сусіду,
Планує багатство його прихопить.
Він краще живе? – Заслужив ціаніду!
Бо ворог не зовні, в хохляцтві сидить…
…Писав ти про горе, любив Україну.
Не знав, що те горе – дитинства сльоза.
Ще голод і війни чекали Вкраїну,
Не краще сьогодні – пітьма наповза.
За сотні років нічого не змінилося. Тридцяті роки минулого століття. Сотні тисяч, а може й мільйони доносів один на одного. Що критикує партію, ховає зерно, батько чи дід був жандармом в царські часи, тощо. А вороги народу… Люди виходили на мітинги, клеймили і вимагали страти. Відбирали «цукерочки». У сорокові роки – кібернетика, генетика – лженауки. І це підхоплює народ. 50-ті роки. Стиляги, прихильники абстракціонізму. 60-ті – вільнодумці. І так далі. І найстрашніший звір в Україні – «жаба». Яка душила багатьох, хто бачив успіхи інших. Якось один відомий письменник на моє запитання, чому українці такі, відповів: «А подивіться на історію України. Тут завжди були загарбники: татаро-монголи, литовці, поляки, росіяни. І завжди частина населення України їм продавалася. За землі, за волю, за кар’єру, за звання, за краще життя. Продавалися і продавали Україну». Ще нагадаю слова Василя Стуса: «В Україні флора хороша, ну фауна…». Чомусь бажання відібрати «цукерочку» передається з покоління в покоління.
Чи хотіли б ви, щоб післявоєнна Україна була такою ж як і довоєнна? Я – ні. Тому я не пишу про те, що в нас все добре, про наші досягнення. Вони є! Але я хочу, щоб в головах українців стало більше добра. Щоб наше суспільство стало кращим. Щоб воно стало подібним до китайського. А для цього потрібно говорити правду.
Мир потрібен Україні більше, ніж Росії. Не так. До чого тут агресор – Росія. У головах має бути одне – «Мир потрібен Україні». Інші думки – антиукраїнські. Тому що кожен день війни знищує Україну. Із спільного звіту Світового банку, Європейської комісії, ООН та уряду України вартість відновлення України станом на 31 грудня 2025 року оцінюється в майже 600 мільярдів доларів. Державний борг перевищив 200 мільярдів доларів – це рівень річного ВВП. Ці цифри говорять самі за себе. Але навіть не це найстрашніше. Найстрашніше – гинуть люди. І не тільки військові. Так, ми, за підтримки Європи і США знищуємо Росію. Але це проблема Росії. І від цього нам не повинно бути ні тепло, ні холодно. В головах повинна бути тільки Україна. І як зупинити війну. Є народна мудрість «Поганий мир кращий за добру війну». Мир – це коли не вбивають. Як би не хотілося ввести поняття «справедливий мир», «достойний мир», це потуги тих, хто насправді не хоче миру. Народна мудрість на те вона й народна, що є постійною величиною, яку не змінити ніяким політикам.
Територія, вибори, ЄС, НАТО – все другорядне. На першому місці – не вбивати дітей, хлопців і дівчат на фронті, мирних жителів. На першому місці – мирна країна, яка не має ворогів і витрачає весь свій бюджет на забезпечення гідного життя і розвиток. Це людські цінності. І якщо вони вийдуть на перше місце в головах українців, можливо навіть у представників влади, то це й буде означати, що зроблено перший крок за обрій. До мирної розвиненої щасливої України. Чи можна отримувати позитив, від того, що йде війна і вбивають, вбивають, вбивають? А є такі, що його отримують. Точніше, бояться, що у них заберуть «цукерочку» коли війна закінчиться. Якби таких людей не було, війна б давно закінчилася. Бо ніхто сам в себе не буде відбирати «цукерочку», не буде робити собі те, що приносить негатив.
Говорять, територія Донеччини – перепона до миру. Висловлю до нудоти просту думку менеджера. Нехай відповідальний за країну гарантує, що в результаті боїв, чи переговорів, ми не втратимо цю територію. Не втратимо – він гарний менеджер і герой. Втратимо, значить жертви марні. В менеджменті все просто – відповідальний за нездійснений задум повинен буде відповісти…
Закінчиться війна. Точно закінчиться. Мир прийде. А що потім? Що буде в наших головах. Пошук нових ворогів. Чи знову будуть винні комуністи і росіяни. Поряд сусід-ворог. Він же ніде не дінеться. Потрібно озброюватися? Будемо думати, що російські назви, пісні, мова – злочинні. В головах буде ненависть, війна, зло. Це вже було. Кажуть, на початку ХХ сторіччя у всіх бідах були винні євреї. Потім поміщики і капіталісти. Потім вороги народу. Потім комуністи. Тепер росіяни. А може ми самі винні? Бо замість того, щоб працювати заради процвітання країни, заради творіння позитиву постійно вишукуємо в суспільстві ворогів? Щоб відібрати чергову «цукерочку». І не залишається часу, щоб думати про добро, про розвиток…
Це головна проблема нашого суспільства. І головне завдання на майбутнє. Навіть важливіше від військової Перемоги. Забезпечити Перемогу Добра над Злом у собі. Добро!!! Ось що повинно визначати поведінку всіх. Ось кілька строф з мого вірша «Народ»:
…Отак живем. Життям терплячим
Мізерне створюєм добро,
Та претворяєм зло у зло,
Поки в собі це зло не бачим.
Розруха в головах у нас,
В серцях жадоба, злість і заздрість!
Не прийде у країну радість,
Якщо не зміним душі мас.
Коли у зло задумки йдуть,
Тоді біда в країні править.
Коли ж душа добро розправить,
Діла країну піднесуть.
Нехай терпіння і любов
Повернуть всіх до правди Бога,
Щоб нас направила дорога
Туди, де не проллється кров.
Де думи праведні й святі
По ланцюгу сотворять дію,
Що принесе в життя надію
Почути з райських сцен пісні.
Щоб ми в Україні своїй,
Любов’ю і Добром сповиті,
Трудом шляхетним знамениті,
Дістались недосяжних мрій!
Я був би поганим менеджером, якби закінчив статтю тільки закликом до Добра. Але я не тільки менеджер і письменник. Я ще й вчений. Автор «не дуже визнаної» в Україні (але визнаної на сході – запрошення на роботу в Китай, і заході – публікації в відомих наукових журналах) теорії несилової (інформаційної) взаємодії.
Створення суспільства, в якому дарують один одному «цукерочки», здійснюється через силові і несилові методи:
- Силові методи. Рівновага по Нешу. Порушивши закон (відібравши «цукерочку») – втратиш більше, ніж виграєш (втратиш багато «цукерочок»).
- Позитивними несиловими (інформаційними) впливами:
- релігія, яка своїм впливом спрямовує суспільство в сторону добра;
- партійна ідеологія (якщо вона направлена в сторону добра);
- державна політика, направлена на створення несилового суспільства.
Саме позитивні несилові (просвітницькі) впливи, від кого б вони не йшли, спрямовують суспільство на створення гармонії, добра, позитиву у відношеннях між людьми. І на це потрібно багато-багато років. Щоб поступово змінювати думки українців – від покоління до покоління.
Всього цього сьогодні майже немає в Україні. Де закони, які забезпечують реалізацію рівноваги по Нешу? Де люди, які вірять в Бога і дотримуються його настанов? Де орієнтована на добро партійна ідеологія? І де державна політика, яка пропагує створення несилового суспільства, в якому члени суспільства стимулюються на створення добра один одному?
Трішки є… Згоден. Ключове слово – «трішки».
А в Китаї цього багато. І методи дотримання рівноваги по Нешу (всеосяжний контроль). І партійна ідеологія. І державна політика. І історичні традиції – конфуціанство («сестра» релігії).
Можливо тому люди там просто живуть. В основному, щасливим життям!
Ці думки навіяло те, що я побачив у Китаї. Звичайно, я не бачив всього Китаю. Але те, що побачив, може бути взірцем для всіх.
Навіть якби я все видумав, все одно, це було б взірцем для всіх)!
Цю думку добре ілюструють заключні строфи з мого вірша про віру, яка веде нас за обрій:
…Ти опора моя і надія, ти ведеш в майбуття без спочину.
Ми проходимо горе і бідність, ми проходимо рідну Вкраїну.
Ми минаємо гроші і владу, обганяємо хитрих і підлих.
Ми лишаємо тих, хто спинився, ми стрічаємо втрачених рідних.
Ми на різних дорогах з тобою, в стукіт серця звіряємо кроки.
Ми не бачимо тих, хто за нами, своїм рухом даємо уроки.
Ми проходимо сумнів і розпач, ми шукаємо захисту в Бога.
Лиш не знаю, чи є ти насправді? Чи міраж, що створила дорога!