У піднебессі світла мить.
За піднебессям ніч згасає.
Там радість сонечко вітає.
Там радість янголів святить.
Їх світоч променем розносить.
Фарбує їх веселки цвіт.
І, щоб прийшло добро у світ,
Сльоза Господня землю росить.
В ній проросте свобода дум.
Цим майбуття Вкраїні родить.
І буде Захід сонцем сходить,
Щоб в Схід зійшли нещастя й сум.
Себе я шукав, я себе не знайшов.
Тому заблукав і до тебе прийшов.
І те, що було в нас з тобою в ці дні,
У думах моїх, як в чарівному сні.
Не хочу тікати від себе в любов.
Тебе не хотів, та себе не зборов.
А де ж мої плани про вищість знання?
А де всіма знані наук надбання?
Тепер мої мрії зійшлися в тобі.
Верховність науки скінчилась в мені.
А ти залишилась… Фатальна любов
Мене освіжила, як дощ, що пройшов.
Чуттєвості вибір чи вибір буття?
Наука чи щастя? Любов чи життя?
А істини вибір у серці знайдеш.
В роботі кохаєш, в коханні живеш.
Летять узбіччям дні життя,
І вже зупинки грані видно.
Підготуватись треба гідно,
Свої згадавши почуття.
Юнацтва пору пригадати,
Бажань до звершення жагу.
Щоб, підкоривши знань вагу,
В майбутнє успіхом зростати.
І, відірвавшись від землі,
Себе знайти в безхмарнім небі.
І час скорити при потребі!
Зійти на зоряні щаблі!
Ми ними радість мрій несли.
Таку міцну, як стіни школи,
Де вчителів знання збороли
І в майбуття за ними йшли.
Нас вів Андрійович м’який.
Пантелеймонович у русі,
Дві Ліди, всім найкращі друзі,
Юрко Сазонович гучний.
А ми в 10-Б ходили.
І щебетали, і цвіли,
Бо безтурботними були.
Серед ночей уроки вчили.
Ми не платили за знання.
У комунізм приймали віру.
І мали щирую довіру
До міліцейського звання.
І на високій мрійній ноті,
Як вийшли сонце зустрічати,
Нам всім хотілось привітати
Щасливі дні в життя польоті.
Ми всі змінились відтоді.
Хоч навкруги нас бачать в віці
Й не вистача здоров’я міці,
В душі такії ж молоді.
Ще поклик є до змін в собі.
Хто пам’ятає давні мрії,
Той віднайде нові надії
І не розгубить фарт в житті.
Пройшли роки. По трасі в Київ
Я проїжджаю крізь село.
В душі спливає – що було
Та відбуло, як птах у вирій.
Роки гріхами тяготять
І не дають злетіти в небо.
І Божих знань святу потребу
Нема часу задовольнять.
У школі, де добром зрослись,
Де почуття прозріли юні,
Підносить двір картини глумні.
Не зустрічає, як колись.
Нема ні вікон, ні дверей.
Нема в дворі ні гри, ні сміху.
І лиш бомжам на п’яну втіху
Еленський храм – як гріх людей.
Скінчився мир, забулись мрії.
Все, що було, як дим зійшло.
І хоч життя в труді пройшло,
Ми, як і школа – в безнадії.
Те, що збулося, нищить світ.
А нездійсненне – барва ночі.
І бачать пил життєвий очі,
В яких – незмитий слізний слід.
Втікаєм в пляшку від буття.
Своє життя у праці сушим.
Про школу – на руїнах тужим.
Крадемо щастя з майбуття.
Навколо нас – бездушшя срам.
Щоб підкупить безродну раду,
Святять пани прожорства зраду,
Ще й б’ють поклони ворогам.
Еленська школа як взірець
Того, що робиться в країні.
Дай Бог нещасній Україні
Не повторить її кінець.
Це, мабуть, сон про майбуття?
Мені шістнадцять? Хочу в школу!
Я не прокинуся ніколи!
Бо це не сон! Бо це життя!
На роздоріжжі долі кіт?!
Двокольоровий, чорно-білий.
Один з шляхів осилить смілий,
Другий легкий, як дару плід.
Де чорна смужка – шлях важкий.
Трудом зрання до ночі славний.
У смужці білій – поступ плавний,
Безперепонний шлях – легкий.
В’язка дорога, як смола,
Прямує вверх, вогнем гартує.
По ній пройти – зусиль вартує,
Ще й вигорає час дотла.
Шерстинка біла – красить світ!
Це шлях з гори, де все буяє.
Там сонце радісно сіяє
І не потрібен праці плід.
Хтось по дорозі нелегкій,
В надхмарну вись трудом заходить.
А хто просте життя розводить,
Той у низах знайде застій.
Бо в праці – важчий шлях сидить.
А лінь – нас мрійністю збиває,
В низи щоразу заганяє,
Щоб не змогли себе створить.
На роздоріжжі долі кіт.
За ним шляхи – важкий та легший.
Важкий веде на рівень перший.
На легшому – смеркання слід.
У праці рабській – шлях сумний.
У ліні – шлях легкий і світлий.
Та майбуття міраж завітний
На цім шляху – обман людський.
Зігрітим словом знявши сум,
Щоб випадковість пригортала,
Тобі надав я світоч дум.
За це ти… не поцілувала?!
Тоді, в майбутнє звів я дім,
Щоб ти знанням в віках сіяла
І вчення дарувала всім.
Ти знову… не поцілувала?!
Тоді я сонечко дістав,
Щоб зранку ти весну стрічала.
А я в зимі тепла чекав.
Ти ж навіть… не поцілувала?!
Я був на небі. Я літав,
Коли ти в світ життя проклала.
Тебе як рідну цілував!
Мене ж ти… не поцілувала?!
І, зрозумівши суть межі,
Забувши дні надій жагучі,
Я поцілунків міражі
Штовхнув у вир – з образи кручі!
Прости меня, за все прости!
Прости в пути и в сновиденьи.
Прости меня за боль души.
Прости в спасительном забвеньи.
Прости за то, что я просил,
Не вспомнив боли от разлуки.
Прости за то, что я простил,
Не позабыв ответа муки.
Прости за то, что глупо жил.
Прости за все, что я нарушил.
Прости, что душу загубил,
Что счастье зыбкое разрушил.
Прости за все… Прости в пути.
Прости в кошмарах сновиденья.
Меня прощеньем прокляни,
Как невозможностью спасенья.
Ти приснилась мені у квітчастім віночку.
Я тебе пригорнув в чарах літнього сну.
Ти, як мавка із лісу, скупавшись в ставочку,
Дала правду пізнать про любов неземну.
Я боюся рання, коли зникнеш безслідно.
Я боюся рання, коли сон відійде.
Я не хочу життям торувати безплідно.
І я вірю, що сон у твій світ приведе.
Я без тебе ніхто, ти моя чарівниця.
Я в реаліях днів сновидіння знайду.
Ти як світоч життя, в майбуття колісниця.
Через терни років я до тебе прийду.
Сон скінчився, та я прокидатись не хочу.
Чарівниця зі сну пестить пам’ять мою.
Відчуваю чолом ніжну руку жіночу.
Бачу сон наяву? Чи дружину свою!
Порою лунною летит
По направлению к столице,
Свободу памятью томит
И боль приносит в колеснице
Шоссе бетонного стрела.
Как рок любви неповторимой.
Несется горная река
И размывает лик любимой.
Ты в дом вошел, чтоб навсегда
С собою больше не встречаться.
Все ей сказал, что ждет тебя
Другая. Лучше вам расстаться.
Удар судьбы как блеск меча,
Что враг занес. И стон раздался:
«А как же, милый, буду я?
Мне счастья сон в мечте остался?
Да наша дочь. Ведь я тебя
Люблю и предана навечно.
А ты удар из-за угла,
Как враг, наносишь бессердечно.
Подушку мокрую от слез
Да сердца стон в пустой постели
Оставишь мне ты. Боль берез
В огне печи. Ведь мы хотели,
Чтоб дочь счастливая росла!».
Но ты ушел. Ты не остался.
И что в словах твоя судьба –
Не знал, не думал, не боялся.
За счастьем призрачным спеша,
Ее ты просьбу не заметил
Под руку нежно взять тебя
В последний раз. Холодный ветер
В холодный вечер все тужил,
Когда на трассе вы стояли.
Ты нервно «Беломор» курил,
Ее глаза тоской рыдали.
Рождает трасса боль души.
Уносит к звездам в синей дали.
Ворует радость, что в любви
Все те, кто счастлив, испытали.
Своей жестокостью сильна.
Разлуки вечной сновиденьем.
И той лишь тень вдали видна,
Что мира славится спасеньем.
Не мог судьбу остановить,
К другой спеша и зло сгоняя,
В своих грехах ее винить
Ты начал, вежливость теряя.
И вдруг, увидев мужа роль,
Открыв его в себе сначала,
Узнав приговоренных боль,
Она беззвучно закричала.
И тихо, словно в небытье,
Как будто жизнь в себе убила,
Сказала: «ПОМОГУ ТЕБЕ»
Навстречу трассе шаг ступила…
В твоем сознании вдруг возник
Визг тормозов, И сердца крик!
И моментально возрожденный
Любви к жене жестокий миг…
Стоит над трассою печаль.
Стоит, ошибки проклиная.
И все уходит где-то вдаль
Обличье милой. Узнавая
Ее в дочурке, схоронил
В страданьях ночи боль потери.
Ведь дочь не знает, кто убил,
Навек закрыв за мамой двери.
Доріжка місяця осяйно
Зіницю спогадом сліпить.
Все, що під світлом, незвичайно
Безмежжям погляд полонить.
Зима пройшла, весна минає,
Спливає зажиттєвий круг.
Вовчиці місяць серце крає.
Не повернувсь коханий друг!
Тому на серці неспокійно.
Тому в душі розкутий сум.
Тому зриває голос рвійно
У піднебесся розпач дум.
А в піднебессі місяць мліє.
Десь під сузір’ям мліє світ.
Коли ж прийде той, хто зігріє?
І оживить зів’ялий цвіт!
Коли сіренький нюхом сплине.
Коли він поряд пробіжить.
Коли щетинка бік задіне –
Враз серце в небо полетить!
Тоді секунда роком стане.
Тоді їй стане милим світ.
Тоді вона любов дістане.
І проживе щасливий вік.
В надхмар’ї вітер шелестить
І, підганяючи хмаринки,
До нас несе пухкі сніжинки,
Зими зафіксувавши мить.
Весняне сонце розжене
Зимові хмари без печалі.
Вони зійдуть в минулі далі.
А цвіт веселкою майне.
Коханню вийшовши навстріч,
Сузір’їв звід знайде нагоду
Весняну обмінять природу
На всеосяжну літню ніч.
Втім, красна осінь підійде,
Змінивши килими духмяні
На почуття достатку п’яні.
І спокій в душеньку ввійде.
Природа вічна в куражі.
Зима, й Весна, і Літо, й Осінь!
Та вже нова віщує просідь,
Що мій лічильник на межі.
