Цифрова недотрансформованість суспільства: між бюрократією і людяністю
У мене та дружини закінчився термін закордонних паспортів. Потрібно замовити нові. З’ясували через свого цифрового друга – розумного помічника (штучний інтелект – ChatGPT), що нічого складного немає. Ага. Не такий він уже й розумний. Був би розумний, та ще й українцем, такого б не радив. Далі опишу етапи нашого «ходіння» в тому напрямі, в якому він нас послав…
Етап 1. Спокійний.
Щоб обміняти паспорти, записалися онлайн до відділення Державної міграційної служби в місті Черкаси. Прийшли на обрану годину. Черги немає. Я йду перший. Молоденька жіночка-інспектор усміхається. Подаю документи. Побачила мій український паспорт і змінюється в обличчі. Не хоче приймати документи. Бо український паспорт дуже зношений (і це правда). Що робити? – «Йдіть до начальниці». Знайшов кабінет. Черги немає. Заходжу. Привітна молода жіночка. Красива. Я зляканий. Вони заспокоїла – «Міняйте український». Йду в напрямі, куди вона мене послала. А саме – до терміналу. Оплачую. Повертаюся до свого інспектора. Дорогою зустрічаю дружину. Її теж послали. В тому ж напрямку. Хоча в неї паспорт, як на мене, в нормальному вигляді. Вона ж у відрядження, на відміну від мене, не їздила.
Дуже швидко все оформлюється. Відбитки пальців, фотографування, підписи під анкетами. Все Ок! Отримую дату, коли можна вже буде забрати документи. Взагалі сподобалося. Без черг, з доброзичливістю працівниць. І з вирішеним питанням.
Етап 2. Радісний.
Із невеликим запізненням по відношенню до вказаної дати прийшли. І знову без черги отримали ID-картки (взамін українських паспортів) і закордонні паспорти. Забув сказати. У додатку Дія ID-картка з’явилася набагато раніше вказаної дати. Порадів за цей додаток. Гарно працює. А от закордонний паспорт теж автоматично підтягнувся, але вже після того, як ми його отримали. У своїй останній книзі «Китай. За обрієм Україна» я написав, що Дія – це український суперпродукт. І ця думка в мене тільки підсилилася.
Етап 3. Наївний.
Я думав, якщо ID-картка автоматично підтягнулася в «Дію», то так само автоматично підтягнеться і в Пенсійний фонд. Через якийсь час відкриваю особистий кабінет. І неприємно дивуюся. Паспорт старий. Не дуже хочеться, щоб через розбіжності в документах не прийшла пенсія. Хто допоможе? Звичайно, мій друг ChatGPT. Каже: «Увійди до свого онлайн-кабінету, подай заявку, прикріпи паспорт». Зайшов. Такої в переліку заявок не значиться. Не знаю, чи вміє дивуватися ChatGPT, але знаю, що він точно вміє давати нездійснені поради. За його наступною порадою написав звернення, прикріпив скан ID-картки, відправив. Тепер періодично перевіряю в особистому кабінеті, чи замінили паспорт на ID-картку. Слідкую. В кабінеті з’являється інформація: моє питання розглянуто, відповідь підготовлено. Перевіряю знову – інформацію про паспорт не оновили. Що ж це таке? Через деякий час отримую лист. Не електронний – справжній. Товстелезний. Із Пенсійного фонду. Відкриваю. Чимало роздрукованих листків. Ого! Стало шкода паперу. Читаю. Виділяю головне: «Вам потрібно особисто прийти до відділення Пенсійного фонду». І ще багато сторінок форм, які я маю заповнити. Нічого собі цифрова трансформація країни?! У додатку Дія ID-картка підтягується автоматично. У базі даних Пенсійного фонду – ні. Нічого не поробиш. Треба йти. Особисто.
Етап 4. Страшний.
Прийшли з дружиною у відділення Пенсійного фонду у Києві (не напишу до якого, щоб керівникам інших відділень не було образливо, що це сталося не у них). Підійшли до реєстратури. Уважна й швидка працівниця запитала, з якого питання. Ми відповіли.
– А довідку про прописку взяли?
Ми – у ступорі. Ні, не знали.
– Нічого страшного. У вас же є Дія? Отримайте довідку, і коли зайдете до інспектора, вона дасть електронну пошту – перешлете.
Взяли номер електронної черги. Поки чекали – отримали довідку, завантажили. Залишилось тільки набрати адресата.
Чекали хвилин сорок. Моя черга. Заходжу в зал. Близько десяти місць. Всім керує та сама працівниця, що була в реєстратурі. Але, що це? Сирена. Повітряна тривога. Усіх просять вийти із зали й перейти в укриття. От не повезло. Клятий агресор. Йдемо на вулицю. Чекаємо. Виходить менеджер і повідомляє: після відбою нових записів не буде (було близько 15:30). Нас це не хвилює. Ми вже в черзі. Перші.
Хвилин через двадцять – відбій повітряної тривоги. Недовго. Заходимо назад. Відразу йду в зал. Розпорядником вже інша, молода дівчина. Направляє до інспектора. Підхожу. Сідаю. Передаю ID-картку.
– Довідку про прописку.
– Вона в телефоні. Дайте пошту – перешлю.
– Е, ні. Не можна. У нас немає пошти.
Я здивований. Кажу, що в реєстратурі мені пояснили інакше. Інспектор іде до розпорядниці. Повертається:
– Начальниця сказала – не можна. Пошти немає.
– Добре. Давайте на Viber, або будь-який інший додаток.
– Немає.
Йду до начальниці, висловлюю своє обурення такою цифровою трансформацією (технології змінюються, а свідомість ні). Виходжу. Дружини немає. Повертаюся в зал. Бачу – дружина біля іншого інспектора. Підходжу:
– Пішли звідси.
– Зачекай. Вона шукає варіант.
Дивлюся, не молода але симпатична інспектор справді щось робить в комп’ютері. А тоді так ніяково каже
– Я б зробила. Але в мене будуть неприємності…
І дивиться в бік начальниці.
Та, тут як тут:
– У нас не працює інтернет.
Каже так, щоб почув весь зал. І тоді я теж голосно відповів:
– Тепер я бачу як тут у вас знущаються з людей.
Я мав на увазі не тільки себе. За той час, що ми були у відділенні я почув скільки «тихих» і не дуже тихих слів від людей…Страшно.
Етап 5. Успішний.
Наступного дня прийшли з дружиною у відділення Пенсійного фонду у Черкасах. Так само – реєстратура. Молода працівниця детально пояснює: потрібно зайти до двох кабінетів. Тому беріть два номерки. Взяли. І тут – неприємний сюрприз. Незважаючи на номерки, перед кабінетами – жива черга. Займаємо чергу до обох кабінетів. До кабінету №1 черга невелика – троє людей. До кабінету №2 – близько десяти.
Я потрапляю в кабінет №1 досить швидко. Уже з надрукованою довідкою про прописку. Інспектор бере ID-картку і довідку – і… увага: сканує довідку та повертає мені. Тобто, Пенсійному фонду потрібна не паперова довідка, а її цифрова копія?! Тоді чому в Києві відмовилися прийняти її одразу? Оце вам і цифрова трансформація по українськи. Просто немає слів. Інспектор хвилин десять працює за комп’ютером. Друкує документ із соціального страхування. Підписую. Нагадує, що потрібно ще зайти до кабінету №2. Знаю. Дякую. Виходжу. А дружина вже теж усе зробила. Каже: щойно я зайшов, інша інспекторка запропонувала перейти до кабінету №6 – там нікого. Оформили швидко.
Хвилин через двадцять підходить моя черга вже до кабінету №2. Усе чітко, швидко, без проблем. І все було б добре, якби не розмови в чергах. Майже всі історії – про негаразди: люди приходять по кілька разів, висиджують в чергах, скаржаться на малі пенсії, на відсутність стажу через неофіційне працевлаштування. Найбільше вразила історія військовослужбовця. Має інвалідність (поранення в бойових діях). Хоче перевести пенсію з цивільної на військову. Потрібні підписи на документах. Відсидів чергу. Зайшов і вийшов. Не надійшла довідка з медичного закладу у Смілі, де він проходив МСЕК два тижні тому. А стара довідка (торішня) вже не діє. Поїхав на автовокзал – їхати до Сміли, брати довідку самому. І знову (можливо, не один раз) повертатися до Пенсійного фонду. Військовий. Поранений. Комісований. Дуже страшно!
Роздуми.
Наступного дня перевірив особистий кабінет Пенсійного фонду. ID-картку зафіксовано. Але… Скільки людей з інвалідністю, людей на візках, тих, кого привели супроводжуючі, бо самі вже ледве ходять, я бачив у відділеннях Пенсійного фонду. Та й зрештою, туди приходять не юнаки і дівчата. І коли у свідомості працівників: «якщо можна відмовити – відмовити, нехай прийдуть ще раз», без думки про людину, без бажання піти назустріч, зробити маленьке добро, – тоді де та Україна, про яку мріяв Тарас Шевченко:
«…А у селах у веселих
І люди веселі…».
Де?
А той випадок із військовим… Скільки їх ще прийде до Пенсійного фонду? Скільки тих, хто захищав і захищає Україну будуть оббивати пороги різних кабінетів. І зустрічатимуть начальників чи начальниць на кшталт тієї, яку ми побачили у київському відділенні.
Можливо, я б про це й не писав. На жаль, це не рідкість. Але останні два роки жив і працював у Китаї. Теж відвідував різні установи – поліцію, банки, готелі, податкову, поліклініки, адміністрацію компанії. І жодного разу не стикався з подібним. Мабуть, відвик.
Я не звинувачую конкретних людей. Вони – продукт суспільства, тих інформаційних впливів, які формували їх роками. Навіть якщо їх було небагато, як у тієї молодої начальниці (до речі, можливо вона тут і не винна, а просто дотримується інструкції, яка не залишає місця для людяності). Це біда нашої держави. Біда суспільства, яке погано вчить добру. Страшно і гірко.
Але хочу закінчити іншим. Трагедією, яка показала: в Україні є добро. Невідомий широкому загалу двірник – дядя Саша. Любив тварин. Усміхався людям. Бавився з дітьми. Під час Голосіївської трагедії закрив собою пораненого хлопчика. І загинув. Давши нам зрозуміти, скільки добра є в українців. Тож не все втрачено. Є світло в кінці тунелю. Просто потрібно туди дійти…