Зігрітим словом знявши сум,
Щоб випадковість пригортала,
Тобі надав я світоч дум.
За це ти… не поцілувала?!
Тоді, в майбутнє звів я дім,
Щоб ти знанням в віках сіяла
І вчення дарувала всім.
Ти знову… не поцілувала?!
Тоді я сонечко дістав,
Щоб зранку ти весну стрічала.
А я в зимі тепла чекав.
Ти ж навіть… не поцілувала?!
Я був на небі. Я літав,
Коли ти в світ життя проклала.
Тебе як рідну цілував!
Мене ж ти… не поцілувала?!
І, зрозумівши суть межі,
Забувши дні надій жагучі,
Я поцілунків міражі
Штовхнув у вир – з образи кручі!