Трасса

Порою лунною летит
По направлению к столице,
Свободу памятью томит
И боль приносит в колеснице
Шоссе бетонного стрела.
Как рок любви неповторимой.
Несется горная река
И размывает лик любимой.
Ты в дом вошел, чтоб навсегда
С собою больше не встречаться.
Все ей сказал, что ждет тебя
Другая. Лучше вам расстаться.
Удар судьбы как блеск меча,
Что враг занес. И стон раздался:
«А как же, милый, буду я?
Мне счастья сон в мечте остался?
Да наша дочь. Ведь я тебя
Люблю и предана навечно.
А ты удар из-за угла,
Как враг, наносишь бессердечно.
Подушку мокрую от слез
Да сердца стон в пустой постели
Оставишь мне ты. Боль берез
В огне печи. Ведь мы хотели,
Чтоб дочь счастливая росла!».
Но ты ушел. Ты не остался.
И что в словах твоя судьба –
Не знал, не думал, не боялся.
За счастьем призрачным спеша,
Ее ты просьбу не заметил
Под руку нежно взять тебя
В последний раз. Холодный ветер
В холодный вечер все тужил,
Когда на трассе вы стояли.
Ты нервно «Беломор» курил,
Ее глаза тоской рыдали.
Рождает трасса боль души.
Уносит к звездам в синей дали.
Ворует радость, что в любви
Все те, кто счастлив, испытали.
Своей жестокостью сильна.
Разлуки вечной сновиденьем.
И той лишь тень вдали видна,
Что мира славится спасеньем.
Не мог судьбу остановить,
К другой спеша и зло сгоняя,
В своих грехах ее винить
Ты начал, вежливость теряя.
И вдруг, увидев мужа роль,
Открыв его в себе сначала,
Узнав приговоренных боль,
Она беззвучно закричала.
И тихо, словно в небытье,
Как будто жизнь в себе убила,
Сказала: «ПОМОГУ ТЕБЕ»
Навстречу трассе шаг ступила…
В твоем сознании вдруг возник
Визг тормозов, И сердца крик!
И моментально возрожденный
Любви к жене жестокий миг…
Стоит над трассою печаль.
Стоит, ошибки проклиная.
И все уходит где-то вдаль
Обличье милой. Узнавая
Ее в дочурке, схоронил
В страданьях ночи боль потери.
Ведь дочь не знает, кто убил,
Навек закрыв за мамой двери.
 

Вовчиця

Доріжка місяця осяйно
Зіницю спогадом сліпить.
Все, що під світлом, незвичайно
Безмежжям погляд полонить.
Зима пройшла, весна минає,
Спливає зажиттєвий круг.
Вовчиці місяць серце крає.
Не повернувсь коханий друг!
Тому на серці неспокійно.
Тому в душі розкутий сум.
Тому зриває голос рвійно
У піднебесся розпач дум.
А в піднебессі місяць мліє.
Десь під сузір’ям мліє світ.
Коли ж прийде той, хто зігріє?
І оживить зів’ялий цвіт!
Коли сіренький нюхом сплине.
Коли він поряд пробіжить.
Коли щетинка бік задіне –
Враз серце в небо полетить!
Тоді секунда роком стане.
Тоді їй стане милим світ.
Тоді вона любов дістане.
І проживе щасливий вік.

Межа

В надхмар’ї вітер шелестить
І, підганяючи хмаринки,
До нас несе пухкі сніжинки,
Зими зафіксувавши мить.
Весняне сонце розжене
Зимові хмари без печалі.
Вони зійдуть в минулі далі.
А цвіт веселкою майне.
Коханню вийшовши навстріч,
Сузір’їв звід знайде нагоду
Весняну обмінять природу
На всеосяжну літню ніч.
Втім, красна осінь підійде,
Змінивши килими духмяні
На почуття достатку п’яні.
І спокій в душеньку ввійде.
Природа вічна в куражі.
Зима, й Весна, і Літо, й Осінь!
Та вже нова віщує просідь,
Що мій лічильник на межі.

Монографії та науково – популярна книга, присвячені Теорії Несилової Взаємодії

Монографія “Несиловое взаимодействие”. 2005р.

Рекомендована науковцям в природничих науках, кібернетиці та інформатиці.

 

Монографія “Введение в информатику природы” видана в 2010 році.

Рекомендована вченим, які займаються дослідженням філософських, природничонаукових чи технічних аспектів існування систем інформації в Природі, а также для спеціалістів – розробників систем штучного інтелекту.

 

 

Iurii Teslia “Non- forceful nature”, 2014

 

Науково – популярне видання “Диалоги с Теслей. Теория несилового мира”, 2015р.

В книзі в доступній художній формі викладено ідеї, гіпотези, формальні викладки, висновки та перспективи використання й розвитку теорії несилової взаємодії.

Чужий

Я знов іду до переправи.
Тут промайнули щастя дні.
І плачуть хмари у журбі,
Щоб оросить життя заграви.

Горить минуле! Чорний дим
Встилає все, шляху не видно.
А за спинОю хтось огидно
Мене услід назвав чужим.

За те, що я співанки склав,
До світу знань добавив міру
Я став чужим. За цю зневіру
Я шлях в собі від Вас обрав.

Зі мною ти… І як завжди
У майбуття проводиш снами.
Щоб спрацювали ті програми,
Які в верхах складали ми.

Я йду вперед не перший раз…
Шукаю міст, шукаю кладку.
Всім залишаючи на згадку,
У щастя світ дороговказ.

Я міст знайду. І буде сад,
Із обіцянок, мрій і планів.
Та оцінивши рай кайданів,
По цім мосту вернусь назад.

Тарасе, Тарасе

…Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
(Т. Шевченко «І виріс я на чужині»)

Тарасе, Тарасе, як добре, Тарасе,
Що ти не воскреснув в країні новій.
І тут не побачив, Вкраїнський Ісусе,
Злодіїв, панів, владарів і повій.
Сторіччя пройшли, вже нема царевладства,
Нема кріпаків і прокльонів з полів.
Та поки далекий народ від багатства,
Хоч вільні тепер і нема москалів.
І ляхів нема, та лишилась жадоба,
Бажання засісти в державній казні.
Немає добра, бо забуто про Бога.
До нього любов – лиш слова показні.
Розбиті дороги, якими проходив.
Пече у сідниці ямковий ремонт.
І в краї своїм, куди пішки заходив,
Не в мріях твоїх, а в лайні горизонт.
Городи сільські бур’яном заростають.
В полях на всіх фермах – хімічний салют.
Дніпровськії плеса в зеленці спливають,
А в бідній Вкраїні заплаканий люд.
В кріпацтві, Тарасе, були всі безправні.
Кріпацтво, Тарасе, давно відійшло.
Над нами закону статті аморальні,
Щоб тим, хто накрався, із рук все зійшло.
А хтось не працює і заздрить сусіду.
Планує багатство його прихопить.
Він краще живе? Заслужив ціаніду!
Бо ворог не зовні – в хохляцтві сидить.
Освіту, Тарасе, ти гарну отримав.
Народу своєму на віру служив.
Тепер панські діти до Заходу линуть.
А в нас розбухає бездітства нарив.
Писав ти про горе, любив Україну.
Не знав, що те горе – дитинства сльоза.
Ще голод і війни чекали Вкраїну.
Не краще сьогодні – пітьма наповза.
У вільній Вкраїні нещастя щоднини.
Людей у Європі бідніших нема.
Ти в мирні часи проживав у родині.
Немає родини?! Війна відняла…

Межа терпіння

Терпи, мій брате, горе й сум
Всієї рідної Вкраїни.
Навколо нас одні руїни.
А де ж очікуваний бум?
Терпи Росії хижу лють
За нашу мрію і свободу.
Шляхи від роду і до роду
Всі до Європи нас ведуть.
Терпи всевладців ситих гріх,
Терпи нещасних і бездомних.
Терпи політиків нескромних,
Які живуть заради втіх.
Змести корупцію в борні
Привладні бонзи обіцяють.
Їх теж терпи. Вони не знають
Людей голодних плач вві сні.
Терпи податків судний лист,
Творців бездушшя непреклонність.
Забудь про владную законність,
Терпи судді убивчий хист.
Терпи каналів зичну муть,
Їм жертвуй душу і свободу!
Під криками «В ім’я народу!»
Олігархічні брехні ллють.
Терпи війни убивчий грім,
Тих, хто вчинив це беззаконня,
Дітей жахаючи спросоння
Вповзанням смерті в їхній дім.
Терпи гризню верховних псів,
Хто у безчесті був чесніший.
Один ллє воду, бреше інший,
Лушперить третій владних дів.
Лжепатріоти, лжеборці,
Вони не дбають про Вкраїну,
Їм потрясіння б без упину
Та владну Булаву в кінці.
За гречку совість відберуть
І обіцяють владу другу.
Їм треба гроші, власну дупу,
Вони тобою підіпруть.
А ти, ворожий супостате,
Що пекла зло несеш в собі,
Пора покаятись. Тобі
Недовго в царствії зростати.
Ти не чини, як злобний кат,
Що заслужив пекельну дяку.
Як не покаєшся від ляку,
Небесний Суд встановить лад.
Твій шлях грошима шелестить.
Та Суд Небесний, в Царстві Божім,
Хто не покаявся, не зможе
Навіть за бакси відпустить.
Прости, якщо ти робітник,
Солдат чи бізнесмен, учений.
Прости, народе незнищенний,
За безпощадний серця крик.
Ми українці, брате мій,
І любим рідну Україну.
Ми їх створили. До спочину
Цей гріх спокутуємо свій.
Опам’ятайся, ти ж не з тих,
Хто терпить владних клерків шкоду.
Примусь служити їх НАРОДУ
І ввійдеш в Царствіє Святих!

Я знаю

Я знаю, що я щось знаю, і за це вчителів поважаю.
І про себе, що знати не треба, я також багато що знаю.
Всі знання, що прямують в майбутнє, БОЖА ВОЛЯ в ділах висіває.
Всі знання про минуле і сутнє, словом мудрих людей процвітає.
Їх знання проростають у долі, як зернятка в засіянім полі.
Їх знання безцінні у діях, що ведуть до життєвої волі.
Я готовий вчити і вчитись, щоб знання до знання плюсувати,
І у вищого благодіяння, впавши ниць,я б хотів запитати:
Я ЖИТТЯ запитав би про себе, щоб знання скріпити любов’ю.
Я ДОБРО запитав би про ліки, щоб знання передати здоров’ю.
Я ЛЮБОВ запитав би про душу, щоб знаннями до неба дістати.
Я СВЯТИХ запитав би про муки, щоб знаннями в добрі проростати.
Я не знаю, кудою, не знаю, БОЖА ВІРА у душу прорветься.
Я не знаю, коли ще, не знаю, КАЯТТЯ у мені схаменеться.
Я не знаю, поки що, не знаю ДОРОГИ до ПЕКЛА чи РАЮ.
Я не знаю, що буде, не знаю, коли ІСТИНУ БОЖУ пізнаю.

Доповідна Богу

О Боже-Боже, Батьку мій!
Твою виконуючи волю,
Прийняв людську на себе долю,
Про неї ж я і розповім.
Небес творіння на Землі,
Любові дар у римах світу,
Як благодать твого завіту,
Зі Злом зустрівся у борні.
Мене оточує країна
Віками гноблених людей.
І в протиріччі їх ідей
На шмаття рветься Україна.
Це горе болем розлилось
У душу кожну. Неприкриту
Журбу, морями сліз відмиту,
Мені пізнати довелось.

Тут претендує храмів ряд
На глас Творця в безмежжі світу.
Вони хрестом несуть просвіту,
Створивши віри в нас обряд.
Але за цим душі немає.
Церковна жадібність живе.
Там святість дань свою здере
Із тих, хто шлях до тебе знає.
Під прикриттям святих учень
Здирають не заради віри –
На лімузини, на квартири,
На рішення своїх проблем.

Війною орані поля
Панів-політиків годують.
Вони солдатських вдів не чують.
Для них війна як «мать родна».
Вони Вкраїни мирну суть
На власне царство проміняли.
Був Схід і Захід. Роз’єднали,
В народі пробудивши лють.
Де діточок веселий сміх.
Де сповивалась радість миру.
Де розцвітала щастя сила,
Тепер безумства смертний гріх.
За що жертовнії життя
Зіграли братовбивчі ролі?
Не ради радості і волі.
А ради владних майбуття.
Тут з їхніх храмів пре кумівство.
В них бідність створюють мужі,
Що багатіють на брехні,
Для всіх, хто вірить у блюзнірство.

Я проклинаю тих глупців,
Хто підмінив життя війною.
Та двічі кляті ті «герої»,
Хто мир не верне для бійців
Тих, хто сховавсь у владний дім.
Хто плач дітей з верхів не чує.
Застав відчути, як лютує
Снарядів смертоносний грім.

Дві міри Пекла в краї цім.
Зла гріх грошима процвітає.
Бо той, який грішить, зростає,
Щоб володіти світом всім.
Без грошей весь безгрішний люд.
А на грошах пани зростають.
Добро в жадобі забувають,
Із зиску роблять абсолют.
На білім світі не знайти
Ніде подібної країни,
Де бідні люди до кончини
Панів підживлюють світи.
Ще й заздрість світом цим керує,
Прокравшись у єство рабів
Та придушивши солод снів,
Добро творінь Твоїх руйнує.
До щастя шлях шукають всі
Тут, на землі, у Пеклі й Раю.
У Пеклі вбивчі людські зграї.
Добра у Раю – острівці.

І той, хто в Радість Зло привносить,
Щасливий мерехтінням бід
В суспільстві нашім. З року в рік
Для Сатани достаток косить.
Невже пропащі душі в них?
Твого творіння марні дії?!
І в царстві правлять лиходії,
Яких створив рогатий псих?

Не тільки лиходії ці
Країну грішну населяють.
Є віра в Тебе в цьому краї!
Є віри в правду пагінці!
Добро є в душах у людей,
Любов, надія, радість злуки.
І в праці мозолисті руки
До істини ведуть дітей.
Чи день яскравий, а чи тьма,
Життя у праці протікає
У тих, хто Божий світ вітає.
Хто слово Змія не сприйма.
Вони до щастя мирний шлях,
Шлях правди й совісті шукають.
У тьмі знаходять! Не звертають!
Вперед ідуть, зборовши страх.
Йдуть душ освітлених творці.
Йдуть інженери і учені.
Йдуть волонтери, Богом вчені.
Робітники і вчителі.

Вони спокус не знають бід.
Вони Добром Добро вітають.
Вони прощенням Зло вбивають.
Вони продовжать людства рід.
Ввійти в цвітіння райських днів
Даруй хрестовим слугам долю.
Спаси їх душі від неволі,
І грошей, й підлості рабів.

В борінні Злоби і Добра.
В борінні влади і народу.
В борінні роду і безроду
Вкраїни знищують буття.
Хто в Тебе вірою живе,
Той не живе, а виживає.
А той, хто владу Зла приймає,
Гребе під себе – й має все.
Сувора правда рве завіти
В пізнанні істини Добра.
І, спокусившись щастям Зла,
Грішать в зневірі Божі діти.
Чому це так? Чом негатив
У цьому світі процвітає?
Чому тих віра не спасає,
Кого любов’ю Ти святив?
Твоїх законів сил катма.
Не вірять в Істину, запеклі,
Тому й грішать… І будуть в Пеклі,
Куди веде їх Сатана.

Писань наслання пресвяті
Не налякали тьми спільноту.
Пора нам звершити роботу,
Вселивши страх в серця земні.

В світ піднебесний, Батьку мій,
Мене Ти скерував з метою,
Щоб часу пил омив росою
І показав всім шлях до мрій.
У силовий ввійшовши світ,
Взаємодій розкривши сутність,
Безмежних знань Твоїх могутність
Скерую до людських орбіт.
Я тут, я бачу, я пишу!
Невіру вірою міняю.
І я надіюсь, в цьому краї
Гріховність Словом заміщу.
Це Слово шкарубке, гучне!
Це Слово править і вправляє!
Це Слово ранить і вбиває
Тих, хто смолою Пекла тхне!

Інтроформації програма
Люд розділяє по ділах:
Кому – у Пеклі вічний жах,
Кому – у Рай відкрита брама.
Хто творить що – він цим і є!
Постійно буде відчувати:
Від добрих справ – довічне свято,
Від недобра – печаль зійде.
Хто негатив дарує в світ,
Брехню і підлість в раж підносить,
Той у небес пощади спросить,
Як ввійде Злом в безмежжя лік.
У це безмежжя гріх повзе.
Там Зло в пітьмі від болю виє.
Там Сатани пекельні дії.
Там каяття свідомість рве.
Страх за сотворене кричить!
Страх за сотворене волає!
Людей від злоби захищає
І не дає гріховно жить.

Цю вищу істину предвічну
Я подаю як Твій завіт.
Її знання – покращить світ
І принесе всім радість вічну.
Щоб люд від злоби захистив
Твій дар, охрещений любов’ю,
Щоб не стікали браття кров’ю,
Щоб поріднив всіх позитив.

І прийде в світ Твоє Добро!
А негативи злої волі
Зійдуть навік з людської долі
Із духом Пекла заодно.

Як ніч і день, життя і смерть,
Добро і Зло – в дуелі вічній,
В доповідній моїй трагічній –
Людської суті круговерть.
Прости людей! Я їх прощаю!
Я маю право, бо в Різдві
Родився Тесля на Землі.
Прости, Отець! Життям благаю!