Доповідна Богу

О Боже-Боже, Батьку мій!
Твою виконуючи волю,
Прийняв людську на себе долю,
Про неї ж я і розповім.
Небес творіння на Землі,
Любові дар у римах світу,
Як благодать твого завіту,
Зі Злом зустрівся у борні.
Мене оточує країна
Віками гноблених людей.
І в протиріччі їх ідей
На шмаття рветься Україна.
Це горе болем розлилось
У душу кожну. Неприкриту
Журбу, морями сліз відмиту,
Мені пізнати довелось.

Тут претендує храмів ряд
На глас Творця в безмежжі світу.
Вони хрестом несуть просвіту,
Створивши віри в нас обряд.
Але за цим душі немає.
Церковна жадібність живе.
Там святість дань свою здере
Із тих, хто шлях до тебе знає.
Під прикриттям святих учень
Здирають не заради віри –
На лімузини, на квартири,
На рішення своїх проблем.

Війною орані поля
Панів-політиків годують.
Вони солдатських вдів не чують.
Для них війна як «мать родна».
Вони Вкраїни мирну суть
На власне царство проміняли.
Був Схід і Захід. Роз’єднали,
В народі пробудивши лють.
Де діточок веселий сміх.
Де сповивалась радість миру.
Де розцвітала щастя сила,
Тепер безумства смертний гріх.
За що жертовнії життя
Зіграли братовбивчі ролі?
Не ради радості і волі.
А ради владних майбуття.
Тут з їхніх храмів пре кумівство.
В них бідність створюють мужі,
Що багатіють на брехні,
Для всіх, хто вірить у блюзнірство.

Я проклинаю тих глупців,
Хто підмінив життя війною.
Та двічі кляті ті «герої»,
Хто мир не верне для бійців
Тих, хто сховавсь у владний дім.
Хто плач дітей з верхів не чує.
Застав відчути, як лютує
Снарядів смертоносний грім.

Дві міри Пекла в краї цім.
Зла гріх грошима процвітає.
Бо той, який грішить, зростає,
Щоб володіти світом всім.
Без грошей весь безгрішний люд.
А на грошах пани зростають.
Добро в жадобі забувають,
Із зиску роблять абсолют.
На білім світі не знайти
Ніде подібної країни,
Де бідні люди до кончини
Панів підживлюють світи.
Ще й заздрість світом цим керує,
Прокравшись у єство рабів
Та придушивши солод снів,
Добро творінь Твоїх руйнує.
До щастя шлях шукають всі
Тут, на землі, у Пеклі й Раю.
У Пеклі вбивчі людські зграї.
Добра у Раю – острівці.

І той, хто в Радість Зло привносить,
Щасливий мерехтінням бід
В суспільстві нашім. З року в рік
Для Сатани достаток косить.
Невже пропащі душі в них?
Твого творіння марні дії?!
І в царстві правлять лиходії,
Яких створив рогатий псих?

Не тільки лиходії ці
Країну грішну населяють.
Є віра в Тебе в цьому краї!
Є віри в правду пагінці!
Добро є в душах у людей,
Любов, надія, радість злуки.
І в праці мозолисті руки
До істини ведуть дітей.
Чи день яскравий, а чи тьма,
Життя у праці протікає
У тих, хто Божий світ вітає.
Хто слово Змія не сприйма.
Вони до щастя мирний шлях,
Шлях правди й совісті шукають.
У тьмі знаходять! Не звертають!
Вперед ідуть, зборовши страх.
Йдуть душ освітлених творці.
Йдуть інженери і учені.
Йдуть волонтери, Богом вчені.
Робітники і вчителі.

Вони спокус не знають бід.
Вони Добром Добро вітають.
Вони прощенням Зло вбивають.
Вони продовжать людства рід.
Ввійти в цвітіння райських днів
Даруй хрестовим слугам долю.
Спаси їх душі від неволі,
І грошей, й підлості рабів.

В борінні Злоби і Добра.
В борінні влади і народу.
В борінні роду і безроду
Вкраїни знищують буття.
Хто в Тебе вірою живе,
Той не живе, а виживає.
А той, хто владу Зла приймає,
Гребе під себе – й має все.
Сувора правда рве завіти
В пізнанні істини Добра.
І, спокусившись щастям Зла,
Грішать в зневірі Божі діти.
Чому це так? Чом негатив
У цьому світі процвітає?
Чому тих віра не спасає,
Кого любов’ю Ти святив?
Твоїх законів сил катма.
Не вірять в Істину, запеклі,
Тому й грішать… І будуть в Пеклі,
Куди веде їх Сатана.

Писань наслання пресвяті
Не налякали тьми спільноту.
Пора нам звершити роботу,
Вселивши страх в серця земні.

В світ піднебесний, Батьку мій,
Мене Ти скерував з метою,
Щоб часу пил омив росою
І показав всім шлях до мрій.
У силовий ввійшовши світ,
Взаємодій розкривши сутність,
Безмежних знань Твоїх могутність
Скерую до людських орбіт.
Я тут, я бачу, я пишу!
Невіру вірою міняю.
І я надіюсь, в цьому краї
Гріховність Словом заміщу.
Це Слово шкарубке, гучне!
Це Слово править і вправляє!
Це Слово ранить і вбиває
Тих, хто смолою Пекла тхне!

Інтроформації програма
Люд розділяє по ділах:
Кому – у Пеклі вічний жах,
Кому – у Рай відкрита брама.
Хто творить що – він цим і є!
Постійно буде відчувати:
Від добрих справ – довічне свято,
Від недобра – печаль зійде.
Хто негатив дарує в світ,
Брехню і підлість в раж підносить,
Той у небес пощади спросить,
Як ввійде Злом в безмежжя лік.
У це безмежжя гріх повзе.
Там Зло в пітьмі від болю виє.
Там Сатани пекельні дії.
Там каяття свідомість рве.
Страх за сотворене кричить!
Страх за сотворене волає!
Людей від злоби захищає
І не дає гріховно жить.

Цю вищу істину предвічну
Я подаю як Твій завіт.
Її знання – покращить світ
І принесе всім радість вічну.
Щоб люд від злоби захистив
Твій дар, охрещений любов’ю,
Щоб не стікали браття кров’ю,
Щоб поріднив всіх позитив.

І прийде в світ Твоє Добро!
А негативи злої волі
Зійдуть навік з людської долі
Із духом Пекла заодно.

Як ніч і день, життя і смерть,
Добро і Зло – в дуелі вічній,
В доповідній моїй трагічній –
Людської суті круговерть.
Прости людей! Я їх прощаю!
Я маю право, бо в Різдві
Родився Тесля на Землі.
Прости, Отець! Життям благаю!

Шлях в минуле

Ти прийшла з майбуття.
Ти як мить проминула.
Хоч страждання відчула
На відрізку життя.
Свій чаруючий стан
Ти мені дарувала.
Ти тоді ще не знала,
Що любов – це обман.
Біль створивши в житті,
Розігнавшись у часі,
Я зробив, щоб на пласі,
Ти була в самоті.
Я пішов за поріг
Розуміння і суті.
Прийде час я в спокуті
Розіпнусь за цей гріх.
І в небеснім краю,
Де суть правди витає,
Моя совість пізнає,
Ношу правди гірку.
Щоб утримати час,
Від безжальної дії,
Я покаюсь, в надії,
Щось змінити для нас.
Розповім все Йому.
Час вернути попрОшу.
І гріховную ношу
Із собою візьму.
Скресну в іншім житті.
Освятивши минуле.
Все зроблю, щоб небуле
Дарувати тобі.
Ми почнем новий лік.
В спільну вийдем дорогу.
І подякуєм Богу,
Що з’єднав нас навік!

Школа

Летять узбіччям дні життя,
І вже зупинки грані видно.
Підготуватись треба гідно,
Свої згадавши почуття.
Юнацтва пору пригадати,
Бажань до звершення жагу.
Щоб, підкоривши знань вагу,
В майбутнє успіхом зростати.
І, відірвавшись від землі,
Себе знайти в безхмарнім небі.
І час скорити при потребі!
Зійти на зоряні щаблі!
Ми ними радість мрій несли.
Таку міцну, як стіни школи,
Де вчителів знання збороли
І в майбуття за ними йшли.
Нас вів Андрійович м’який.
Пантелеймонович у русі,
Дві Ліди, всім найкращі друзі,
Юрко Сазонович гучний.
А ми в 10-Б ходили.
І щебетали, і цвіли,
Бо безтурботними були.
Серед ночей уроки вчили.
Ми не платили за знання.
У комунізм приймали віру.
І мали щирую довіру
До міліцейського звання.
І на високій мрійній ноті,
Як вийшли сонце зустрічати,
Нам всім хотілось привітати
Щасливі дні в життя польоті.
Ми всі змінились відтоді.
Хоч навкруги нас бачать в віці
Й не вистача здоров’я міці,
В душі такії ж молоді.

Ще поклик є до змін в собі.
Хто пам’ятає давні мрії,
Той віднайде нові надії
І не розгубить фарт в житті.
Пройшли роки. По трасі в Київ
Я проїжджаю крізь село.
В душі спливає – що було
Та відбуло, як птах у вирій.
Роки гріхами тяготять
І не дають злетіти в небо.
І Божих знань святу потребу
Нема часу задовольнять.
У школі, де добром зрослись,
Де почуття прозріли юні,
Підносить двір картини глумні.
Не зустрічає, як колись.
Нема ні вікон, ні дверей.
Нема в дворі ні гри, ні сміху.
І лиш бомжам на п’яну втіху
Еленський храм – як гріх людей.
Скінчився мир, забулись мрії.
Все, що було, як дим зійшло.
І хоч життя в труді пройшло,
Ми, як і школа – в безнадії.

Те, що збулося, нищить світ.
А нездійсненне – барва ночі.
І бачать пил життєвий очі,
В яких – незмитий слізний слід.
Втікаєм в пляшку від буття.
Своє життя у праці сушим.
Про школу – на руїнах тужим.
Крадемо щастя з майбуття.
Навколо нас – бездушшя срам.
Щоб підкупить безродну раду,
Святять пани прожорства зраду,
Ще й б’ють поклони ворогам.
Еленська школа як взірець
Того, що робиться в країні.
Дай Бог нещасній Україні
Не повторить її кінець.
Це, мабуть, сон про майбуття?
Мені шістнадцять? Хочу в школу!
Я не прокинуся ніколи!
Бо це не сон! Бо це життя!

Межа

В надхмар’ї вітер шелестить
І, підганяючи хмаринки,
До нас несе пухкі сніжинки,
Зими зафіксувавши мить.
Весняне сонце розжене
Зимові хмари без печалі.
Вони зійдуть в минулі далі.
А цвіт веселкою майне.
Коханню вийшовши навстріч,
Сузір’їв звід знайде нагоду
Весняну обмінять природу
На всеосяжну літню ніч.
Втім, красна осінь підійде,
Змінивши килими духмяні
На почуття достатку п’яні.
І спокій в душеньку ввійде.
Природа вічна в куражі.
Зима, й Весна, і Літо, й Осінь!
Та вже нова віщує просідь,
Що мій лічильник на межі.

Коронарний синдром

Я сам в собі, я сам з собою.
У серці цілий світ болить!
Безмежжя край переді мною,
А в тім краю життя мовчить.
І не прийде той, хто не прийде,
Не забере печаль від Вас.
Те, що задумано, не вийде.
Чого боюсь – те вийде враз.

Втрата

Ти не почула крик душі.
Ти не розкрила сутність долі.
Ти не ввійшла в жадані дні.
Ти не знайшла для мене ролі.
Ти підеш у незнану даль,
Ти пам’ять радістю омиєш.
Ти в майбутті мене, на жаль,
Не знайдеш, втрати біль розкриєш.
Не вернеш, що не забереш,
І не відкриєш, що закрито.
Мене ти більш не пригорнеш.
І не забудеш, що прожито.
Ти не озвешся з майбуття.
Ти не породиш спільні дії.
Увійдеш у нове життя,
Мене покличеш в безнадії.

Я не прийду, бо не зійду.
І не внесу в життя розраду.
Я не в собі, в тобі тужу.
Бо не пробачив власну зраду.
Я над тобою день зведу.
Я за тобою ніч розкрию.
Перед тобою ниць впаду.
І зло своє добром прикрию.
Я сам жалкую… Не забудь
Всіх ран моїх весняну повінь.
Я не знайшов до тебе путь?!
Пробач мене за втрати сповідь!

“Бездомна Собака”

«Пішов геть, собака», – двірник-неборака,
Двірник-неборака від баку жене.
Нема де подітись, нема де пригрітись,
Нема де зарити відношення зле.

«Бездомна собака» тремтить біля бака.
Тремтить біля бака, не зводить очей,
З стежинки від дому. Спасіння з полону
Чекає щодня, від поспішних людей.

Ось пані проходить, парфумами зводить.
Готова ногою турнути у вир.
Ось діти з батьками, розводять руками,
Не візьмуть з собою у люблячий мир.

Ще й дощ накрапає, ніхто не сховає,
Ніхто не закриє від хмарності сліз.
Ніхто не жаліє, ніхто не зігріє,
Ніхто не прикриє від бризок з коліс.

Нога десь пробита, та їжа з корита,
Та ніч переспати в підвальнім теплі.
Щоб сни повернули, в далеке минуле,
Де він…Гліб Петрович?! Завлаб з НДІ.