За тобою

Ти йдеш вперед, тебе ледь бачу,
Ти майже зникла в суєті.
Десь загубила доля вдачу?!
Я залишаюсь в самоті.
 
Лети вперед моя голубко.
І не чекай від мене слів.
Та тільки серце стогне гулко,
Бо не вернути в серце спів.
 
Зникає день, і ніч, і слава.
Все що було, вкриває сум.
І почуттів встає заграва,
Щоб спопелити волю дум.
 
Пробач мене, не можу швидко
З тобою йти в прийдешній стрій.
Роки сплітають ноги гидко,
І відбирають радість мрій.
 
Тебе нема, та я не плачу,
Бо ти крокуєш в щастя дім.
Я розв’язав твою задачу,
Вперед веду, життям своїм.

Шлях в минуле

Ти прийшла з майбуття.
Ти як мить проминула.
Хоч страждання відчула
На відрізку життя.
 
Свій чаруючий стан
Ти мені дарувала.
Ти тоді ще не знала,
Що любов – це обман.
 
Біль створивши в житті,
Розігнавшись у часі,
Я зробив, щоб на пласі,
Ти була в самоті.
 
Я пішов за поріг
Розуміння і суті.
Прийде час я в спокуті
Розіпнусь за цей гріх.
 
І в небеснім краю,
Де суть правди витає,
Моя совість пізнає,
Ношу правди гірку.
 
Щоб утримати час,
Від безжальної дії,
Я покаюсь, в надії,
Щось змінити для нас.
 
Розповім все Йому.
Час вернути попрОшу.
І гріховную ношу
Із собою візьму.
 
Скресну в іншім житті.
Освятивши минуле.
Все зроблю, щоб небуле
Дарувати тобі.
 
Ми почнем новий лік.
В спільну вийдем дорогу.
І подякуєм Богу,
Що з’єднав нас навік!

Сцена

Я читаю себе, я себе декламую.
Я коханням своїм радість рими несу.
У тремтінні душі пісню щастя відчую.
І на сцені твою оспіваю красу.
 
Я під рампою чар, представляю небесне.
Сценарист майбуття прописав роль мою.
Я зі сцени несу тобі слово чудесне.
Та вже зве режисер?! Я себе дограю!

Відрядження

Ми з тобою вчора посиділи у кафе, я готувавсь поїхати по справах в столицю
Але ти не повірила, ти думала, що я знайшов у столиці дівицю.
І що я зустрічаюсь із нею у своїх поїздках від тебе.
І що ти для мене не одна зірочка, що розмістилась на небі.
Я клявся, божився, говорив що так думати не треба,
І що їду я у відрядження лиш по справам – робоча потреба.
Бо я ще й працюю у часи коли не б’ю горщики з тобою.
І не бігають по готелям чужі дами за мною юрбою.
Бо я не артист, і не політик, а лише програміст від Бога.
Веде в справах компанії до столиці мене дорога.
І що зранку до темної ніченьки я буду писати програми.
Буду вводити і виводити тексти, числа, поля й діаграми.
І замінять вони мені дорогесенька всіх жінок що уява малює.
Бо в піднесенні сотворити код, це життя програміста вартує.
З результатами та ще й скучивши прилечу я з столиці додому.
Привезу всім гостинчиків, обніму тебе, поцілую, й забуду втому.
Бо слабку любов даль-розлучниця як злий вітер вогонь задуває,
А любов життя, відстань обійма, й добрим вітром її роздмухає.

Дорога

Не розпинай себе в журбі.
Не возноси невіру в бога.
Ти зрозумій, життя дорога
Ним подарована тобі.
Ти йдеш по ній, свідомо, сам.
Ти в думах азимут міняєш.
Та тільки ти того не знаєш,
Що шлях веде у Божий храм.

Втома

Прощай, прощай, у північ світ поринув.
А ти на руки голову схилив.
І в забутті до дум своїх полинув
Де вічність барв оспіваних гаїв.
Лети у снах, в майбутнє без спочину.
Ти проживеш мірило власних днів.
І вознесеш в святі свою дружину,
До чар якої серцем прикипів
Іди в життя за нею без упину.
Знайди себе, та лиш не втрать її.
Бо не зустрінеш більш таку богиню,
Яка добром простить гріхи твої!

Твоя мама

Твоя мама стояла у черзі, як билинка над ставом стояла.
Твоя мама за день не присіла, твоя мама життя споминала.
Як зрання до вечірнього часу в праці світле майбутнє творила.
І як вийшло, що цим будівництвом ненажерних панів породила.
Кожен спогад про молодість світлу, мамі душу теплом зігріває.
Кожен спогад як з іншого світу, мамин голод з думок вириває.
Бо поки що нічого не їла, так спішила до черги пристати.
Та і їжі не так вже й багато, бо вся пенсія йде на квартплату.
Твоя мама на пошті стояла, щоб копієчку сину відправить.
В ощадбанку стояла й стояла, щоб із пенсії справи поправить.
В поліклініці мама стояла, щоб рецепт безкоштовний дістати.
До району стежки відтоптала, щоб чергову субсидію взяти.
Твоя мама у чергах стояла, і синочка не раз споминала,
Що воює в окопах донецьких, щоб зла воля його оминала.
Твоя мама заплакана в чергах, не зчерствила душа від нелюдства.
Твоя мама з любов’ю до Бога, не кляне цю безмежність безумства.
Твоя мама – сестра милосердя, і думками і помислом світла.
Твоя мама як зіронька рання, із появою сонечка зблідла.
Твоя мама стояла у черзі, за життям як в Небесному храмі.
Та життя закінчились до неї, не дісталось життя твоїй мамі.

Вибір

Себе я шукав, я себе не знайшов.
Тому заблукав і до тебе прийшов.
І те, що було в нас з тобою в ці дні,
У думах моїх, як в чарівному сні.
Не хочу тікати від себе в любов.
Тебе не хотів, та себе не зборов.
А де ж мої плани про вищість знання?
А де всіма знані наук надбання?
Тепер мої мрії зійшлися в тобі.
Верховність науки скінчилась в мені.
А ти залишилась… Фатальна любов
Мене освіжила, як дощ, що пройшов.
Чуттєвості вибір чи вибір буття?
Наука чи щастя? Любов чи життя?
А істини вибір у серці знайдеш.
В роботі кохаєш, в коханні живеш.

Школа

Летять узбіччям дні життя,
І вже зупинки грані видно.
Підготуватись треба гідно,
Свої згадавши почуття.
Юнацтва пору пригадати,
Бажань до звершення жагу.
Щоб, підкоривши знань вагу,
В майбутнє успіхом зростати.
І, відірвавшись від землі,
Себе знайти в безхмарнім небі.
І час скорити при потребі!
Зійти на зоряні щаблі!
Ми ними радість мрій несли.
Таку міцну, як стіни школи,
Де вчителів знання збороли
І в майбуття за ними йшли.
Нас вів Андрійович м’який.
Пантелеймонович у русі,
Дві Ліди, всім найкращі друзі,
Юрко Сазонович гучний.
А ми в 10-Б ходили.
І щебетали, і цвіли,
Бо безтурботними були.
Серед ночей уроки вчили.
Ми не платили за знання.
У комунізм приймали віру.
І мали щирую довіру
До міліцейського звання.
І на високій мрійній ноті,
Як вийшли сонце зустрічати,
Нам всім хотілось привітати
Щасливі дні в життя польоті.
Ми всі змінились відтоді.
Хоч навкруги нас бачать в віці
Й не вистача здоров’я міці,
В душі такії ж молоді.
Ще поклик є до змін в собі.
Хто пам’ятає давні мрії,
Той віднайде нові надії
І не розгубить фарт в житті.
Пройшли роки. По трасі в Київ
Я проїжджаю крізь село.
В душі спливає – що було
Та відбуло, як птах у вирій.
Роки гріхами тяготять
І не дають злетіти в небо.
І Божих знань святу потребу
Нема часу задовольнять.
У школі, де добром зрослись,
Де почуття прозріли юні,
Підносить двір картини глумні.
Не зустрічає, як колись.
Нема ні вікон, ні дверей.
Нема в дворі ні гри, ні сміху.
І лиш бомжам на п’яну втіху
Еленський храм – як гріх людей.
Скінчився мир, забулись мрії.
Все, що було, як дим зійшло.
І хоч життя в труді пройшло,
Ми, як і школа – в безнадії.
Те, що збулося, нищить світ.
А нездійсненне – барва ночі.
І бачать пил життєвий очі,
В яких – незмитий слізний слід.
Втікаєм в пляшку від буття.
Своє життя у праці сушим.
Про школу – на руїнах тужим.
Крадемо щастя з майбуття.
Навколо нас – бездушшя срам.
Щоб підкупить безродну раду,
Святять пани прожорства зраду,
Ще й б’ють поклони ворогам.
Еленська школа як взірець
Того, що робиться в країні.
Дай Бог нещасній Україні
Не повторить її кінець.
Це, мабуть, сон про майбуття?
Мені шістнадцять? Хочу в школу!
Я не прокинуся ніколи!
Бо це не сон! Бо це життя!

Роздоріжжя

На роздоріжжі долі кіт?!
Двокольоровий, чорно-білий.
Один з шляхів осилить смілий,
Другий легкий, як дару плід.
Де чорна смужка – шлях важкий.
Трудом зрання до ночі славний.
У смужці білій – поступ плавний,
Безперепонний шлях – легкий.
В’язка дорога, як смола,
Прямує вверх, вогнем гартує.
По ній пройти – зусиль вартує,
Ще й вигорає час дотла.
Шерстинка біла – красить світ!
Це шлях з гори, де все буяє.
Там сонце радісно сіяє
І не потрібен праці плід.
Хтось по дорозі нелегкій,
В надхмарну вись трудом заходить.
А хто просте життя розводить,
Той у низах знайде застій.
Бо в праці – важчий шлях сидить.
А лінь – нас мрійністю збиває,
В низи щоразу заганяє,
Щоб не змогли себе створить.
На роздоріжжі долі кіт.
За ним шляхи – важкий та легший.
Важкий веде на рівень перший.
На легшому – смеркання слід.
У праці рабській – шлях сумний.
У ліні – шлях легкий і світлий.
Та майбуття міраж завітний
На цім шляху – обман людський.